Розділ 23. Мінхо

Ми повернулися в Глейд, коли сонце вже торкалося верхівок стін, фарбуючи небо в колір розлитої крові. Усередині панувала дивна, майже неприродна тиша.

Зазвичай вечір тут — це шум, сміх біля вогнищ і тупіт ніг, але сьогодні повітря здавалося натягнутим, як струна перед розривом. Бен пішов у бік кімнат Бігунів, а я відчув, як у грудях щось стиснулося. Я відчув це ще на порозі: її світло було тьмяним. Дуже тьмяним.

Марія. Щось було не так. 

Я знайшов Ньюта і Томаса біля плантацій. Вони стояли в тіні, і їхні обличчя сказали мені більше, ніж будь-яка доповідь Албі.

— Де вона? — мій голос пролунав різкіше, ніж я планував. Мої Тіні за спиною здригнулися, витягуючись у темні пасма, що відчули мою тривогу.

Ньют підійшов ближче, уникаючи мого погляду.

— Мінхо... заспокойся. Марія в медблоці. Албі з нею.

— Що сталося? — я відчув, як пульс починає бити у скронях, а в горлі закипає холодна лють.

Ньют важко зітхнув:

— Вона прийшла на майданчик. Сама. Як ти їй наказав. Вона тренувалась вправно, так як ти її вчив. Джону це не сподобалося, він почав її зачіпати, принижувати. Ти ж знаєш його, він не терпить тих, хто не вписується в його картину світу. Але Марія... вона відшила його так сміливо, що він ледь не оскаженів на місці. Вона навіть не здригнулася, Мінхо.

Я відчув, як мої кулаки стиснулися так, що суглоби побіліли. Вона була там, без захисту, без моїх очей поруч.

Томас, який до цього мовчав, зробив крок вперед, його голос був тихим і напруженим:

— Потім прийшов Албі. Він, мабуть, хотів як краще — поставив їх у пару, щоб вона відпрацювала оборону. Він думав, це буде гарний урок дисципліни. Але Джон... він збожеволів. Це було не тренування, Мінхо. Він бив її так, наче вона була його заклятим ворогом. Принижував, душив, вкладав у кожен удар справжню ненависть, силу.

Томас на мить замовк, і я побачив у його очах щирий жах:

— Вона не видала жодного звуку. Жодного стогону, жодного благання. Вона мовчала, навіть коли він валив її на землю. Вона просто трималася, поки Албі нарешті не повернувся і не побачив, що відбувається.

Я відчув, як світ навколо мене на мить зблід. Мої Тіні зірвалися з місця, огортаючи мої руки, наче чорний туман. Я бачив перед собою не просто історію — я бачив її, побиту, зранену, але таку вперту у своєму мовчанні, що це змушувало мою лють виходити за межі контролю.

Я розвернувся і, не сказавши ні слова, рушив до в'язниці. Кожен мій крок залишав у пилюці глибокі сліди. Я знав, що зараз зроблю, і знав, що Албі не зупинить мене, навіть якщо захоче. Моя принцеса, моє світло в цій темряві.. була поранена, і хтось за це заплатить — ціною власного життя.

Повітря у в’язниці було важким, просякнутим пліснявою та страхом. Кожен мій крок по вологій підлозі відлунював у цій кам’яній могилі, як удар молота. В кінці коридору я побачив його.

Джон сидів у кутку клітки, його обличчя було опухлим, а на зап’ястях поблискували кайдани, що висмоктували будь-яку магію, не даючи йому навіть шансу на опір.

Коли я увійшов у клітку, мої Тіні заворушилися. Вони не просто супроводжували мене — вони заповнювали кожен куток, звиваючись, наче чорні змії, готові розірвати плоть.

Я підійшов до нього і завдав першого удару — прямо в живіт, відчуваючи, як його легені втрачають повітря. Він захрипів, намагаючись вхопити ротом повітря, але мої Тіні вже обвивали його горло, піднімаючи його над землею.

— Знаєш, Джоне, — мій голос звучав дивно м’яко, майже лагідно, як шепіт коханої людини, — я все думав, що відчуває людина, коли її методи застосовують до неї самої.

Я знову вдарив його — цього разу в щелепу. Хрускіт кістки був приємною музикою. Мої рухи були точними, холодними, вивіреними до міліметра. Він намагався щось промимрити, але Тіні затягнулися тугіше, змушуючи його очі вилазити з орбіт від жаху.

— Вона не просто дівчина, — я нахилився до його вуха, і мій голос став ще тихішим, оксамитовим, таким, що викликає в нього оману, ніби я збираюся його пробачити. — Вона — моє світло. А ти... ти наважився на нього дихати.. торкатися...

Раптом я різко змінив тон. Мої очі стали порожніми, як прірва.

— Чому ти це зробив? — прошипів я, і в моєму голосі відбився крижаний страх, який змусив його тіло здригнутися. — Відповідай, поки я не здер з тебе шкіру живцем.

Джон хрипів, виправдовувався, плакав, просив про пощаду, але мої Тіні ставали все агресивнішими. Я не слухав. Мені не потрібні були його виправдання. Мені потрібне було видовище його безсилля. Я бив його безжально, методично, з тією ж холодністю, з якою він розбивав її тіло.

Коли я закінчив, він був напівживим, стікаючи кров’ю на підлогу в’язниці. Я схопив його за волосся і потягнув до головних воріт Лабіринту. Вони вже були зачинені — масивні, незламні, холодні.

— Ти хотів смерті? — кинув я, дивлячись у його закривавлене обличчя. — Отримай її.

Мої Тіні безжалісно перекинули його через високі стіни, у темряву закритого Лабіринту. Без води, без їжі, без найменшого шансу на захист. Темрява Лабіринту поглинула його крик миттєво. Я стояв і дивився на зачинені ворота, поки звуки його боротьби з монстрами, що вже чулися вдалині, не затихли.

Я не відчув жалю. Тільки полегшення.