Розділ 22

Відчуття того, як Мінхо увійшов у кімнату, було схоже на падіння барометра — повітря вмить стало густим і холодним. Я відчула, як він зупинився десь зовсім поруч. Албі все ще тримав мою руку, але його хватка мимоволі послабшала, коли він відчув присутність іншого Бігуна.

Коли наші погляди зустрілися, всередині щось обірвалося. У його очах не було того тепла, що я бачила під час нашого танцю. Там вирувала якась випалююча, темна тиша. Я намагалася втримати цей контакт, показати, що я жива, що я витримала, але біль і та отруйна думка, що пульсувала в скронях — йому байдуже — виявилися сильнішими.

Я першою відвела погляд.

Зір розмивався. Я втупилася в брудну, потемнілу від часу стелю медблоку, прикриваючи очі повіками, що здавалися важчими за свинець. Я хотіла крикнути, виправдатися, сказати, що я не була слабкою, що я боролася, що я не хотіла бути тягарем... але горло перетворилося на пустелю. Я була повністю оніміла, затиснута в клітку власного скаліченого тіла. Знову..

Албі обережно відпустив мою руку. Він підвівся, на мить затримавшись біля Мінхо.

— Я не вберіг її, — тихо, майже пошепки сказав Албі. У його голосі не було звичної командирської сталі, лише втомлене каяття. — Джон... він збожеволів.

Мінхо не відповів. Я відчула його рух, коли він зробив крок до мого ліжка. Навіть не дивлячись на нього, я відчула, як простір навколо мене почав вигинатися. Тіні, що завжди слідували за ним, здавалося, згущувалися біля узголів'я, ледь відчутно торкаючись мого волосся. Наче заспокоюючи.

Він стояв так близько, що я могла відчути запах Лабіринту — піску, сухого каменю і якогось дивного, гострого металевого присмаку. 

— Іди, Албі, — голос Мінхо пролунав над самою головою. Він був неприродно рівним, позбавленим будь-яких емоцій, що лякало ще більше. — Я сам.

Я почула, як двері медблоку рипнули і знову зачинилися, відсікаючи нас від решти світу. Тепер у кімнаті була лише тиша, яка тиснула на барабанні перетинки, і моє власне, переривчасте дихання. Мінхо не говорив. Він просто стояв над моїм ліжком, і я відчувала, як його важкий, майже відчутний погляд повільно ковзає по моїх бинтах, по синцях на шиї, по кожній ознаці моєї поразки.

Він не торкався мене. Але в цій тиші я була впевнена: він бачить не дівчину, яка намагалася бути воїном, а просто ще один доказ того, що цей світ ламає все, до чого торкається. І від цього мені хотілося провалитися крізь ліжко, крізь підлогу, у найтемнішу прірву, аби тільки не бачити цього холодного, безпристрасного споглядання.

Сльози покотилися по моїх щоках, наче розплавлений свинець. Вони були неконтрольованими, гарячими, і коли вони стікали до розбитих вилиць та ран на шиї, шкіру пронизувало гострим, пекучим болем. Я зажмурилася, намагаючись стримати ці нові потоки, але вони лише сильніше ятрили мої рани.

Раптом я відчула теплий, неймовірно ніжний дотик. Великий палець Мінхо обережно стер солону вологу з моєї щоки. Його рухи були настільки м'якими, наче він боявся, що я розсиплюся від найменшого тиску.

— Не плач, — прошепотів він. Його голос був вже не холодним, а глибоким, наче рокіт далекого грому в горах. — Ти витримала пекло, Маріє. Не смій плакати через те, що хтось інший виявився твариною.

Він повільно, ледь відчутно, почав обробляти мої рани знову. Кожен його рух був медитативним, майже священним. Щоразу, коли моє тіло мимоволі сіпалося від спалаху болю, я відчувала дивну прохолоду — це його Тіні, чорні, як ніч, обережно огортали болюче місце, наче жива, м’яка пов’язка. Вони не душили, вони вбирали в себе біль, витягуючи його з моїх розбитих м’язів.

— Ти думала, я буду звинувачувати тебе? — він продовжував говорити, не дивлячись на мене, повністю зосереджений на тому, як рівно накласти бинт на моє передпліччя. — Я був поза собою від люті, коли побачив, що Албі дозволив цьому статися. Я хотів знести голову Джону в той же момент, як почув, що він зробив.

Він зробив паузу, його пальці на мить завмерли на моїй руці.

— Я кричав на тебе зранку, бо боявся. Боявся, що ти підеш у Лабіринт і я не зможу тебе захистити. А ти... ти виявилася сильнішою за мої власні страхи. Ти мовчала, коли треба було кричати. Ти була воїном, поки я просто намагався відштовхнути тебе від небезпеки.

Його Тіні, що зараз м’яко ковзали по моїх плечах, змушували мене почуватися так, наче я знаходжуся у безпечному коконі. Я відкрила очі й подивилася на нього. Його обличчя, яке раніше здавалося суворим, зараз було сповнене болісної ніжності.

— Ти не тягар, — тихо продовжив він, нарешті зустрівшись зі мною поглядом. — Ти — єдина причина, чому ці стіни ще не здаються мені кінцем світу. Якщо ти зламаєшся — я теж не вистою. Тому, будь ласка... не думай, що мені байдуже. Ти — це все, що в мене залишилося справжнього.

Його долоня знову лягла на мою щоку, затримуючись там на довгий момент. Він не просив вибачення за свої слова зранку, але в його очах я бачила каяття, яке було значно глибшим за будь-які слова. У цій тихій кімнаті, де лікувала магія Тіней, я вперше за весь день відчула, що біль починає відступати — не тільки з тіла, а й з душі.

Його дихання було ледь відчутним на моїй шкірі, коли він нахилився зовсім низько. На мить я відчула, як холод мого світу і біль моїх ран відступили перед чимось, що неможливо було описати словами. Його губи, теплі та м’які, торкнулися мого чола в ніжному, майже невагомому поцілунку. Це було не просто заспокоєння — це була клятва, яку він дав мовчазно, але з такою силою, що вона відбилась десь у глибині мого серця.