Розділ 21

Важкі повіки піддалися лише з другої спроби. Світло в медблоці було приглушеним, майже оманливим, а повітря — важким від запаху трав. Біля мого ліжка, на низькому дерев'яному стільці, сидів Албі. Його зазвичай суворе, кам'яне обличчя зараз виглядало блідим, змарнілим від невимовної провини.

Я спробувала поворухнутися, але тіло відгукнулося лише глухим, болісним протестом у кожній клітині. Я хотіла вимовити його ім'я, попросити води, або просто сказати, що я ще тут, але голос зрадницьки мовчав, залишаючись глибоко в горлі.

Албі помітив мій рух. Він підвівся, і в його очах, де завжди жила залізна дисципліна Глейду, я побачила блиск вологи.

— Маріє... — його голос дрібно тремтів. — Пробач мені. Будь ласка, просто почуй мене.

Велика сльоза зірвалася з його вій і впала на мою холодну руку. Я теж відчула, як очі починають пекти — від болю і від того, що хтось сильний зараз був настільки безпорадним поруч зі мною. Мої сльози виступили на очах, готові прокласти доріжки по запалених, побитих щоках. Але вони не торкнулися ран.

Албі зробив легкий жест рукою, і вода, що виблискувала в повітрі, наче тонка магічна нитка, делікатно зібрала мої сльози, перш ніж вони встигли обпекти порізи. Це було ніжне, майже материнське піклування від того, кого всі тут боялися.

— Я не маю права просити пробачення, — він знову опустився на стілець і схопив мене за холодну долоню. — Але я обіцяю тобі: відтепер ти під моїм захистом. Я не дозволю нікому — ні Джону, ні самому Лабіринту — заподіяти тобі шкоду. Я буду охороняти тебе, як свою сестру.

Я ледь помітно здригнулася, намагаючись вловити сенс його слів. Сестрою?

Албі гірко посміхнувся, прочитавши моє здивування.

— Я знаю, це звучить дивно. Але останні ночі... мені сниться дівчинка. Вона дуже схожа на тебе. Вона стоїть посеред поля, якого я ніколи не бачив, і кличе мене «брате». У моєму сні ми сім’я. Коли я побачив, що накоїв сьогодні... коли побачив тебе в крові... я зрозумів, що це був не просто сон. Це було попередження. Я більше не відпущу тебе від себе, Маріє. Ти — частина моєї душі, яку я ледь не втратив.

Я відчула, як у грудях розливається дивне, тепле світло, що перекриває фізичний біль. Я хотіла відповісти, висловити вдячність, і зробила зусилля, щоб розтягнути губи. Моя ледь помітна посмішка виявилася справжньою, але через набряки та розбитій вилиці вона перетворилася на болісну гримасу.

Албі накрив моє обличчя долонею — обережно, як найцінніший скарб у світі.

— Не посміхайся, сестричко. Відпочивай. Я тут. Я нікуди не піду.

У цей момент двері медблоку рипнули. Повільно, важко, ніби заходячи в дім, де сталася трагедія, на порозі з’явився Мінхо. Його одяг був вкритий пилом Лабіринту, а в очах, що миттєво вчепилися в мою постать, застиг такий лютий і водночас відчайдушний погляд, що навіть Албі на мить завмер.