Розділ 20

Світ навколо мене перетворився на пульсуючу червону пляму. Я майже не відчувала своїх ніг — Ньют і ще хтось із хлопців обережно несли мене до медблоку, і кожен їхній крок відлунював у моєму тілі спалахами болю. Навіть тоді, коли я була прикута до лікарняного ліжка в моєму іншому житті, коли хвороба з’їдала мене зсередини, я не відчувала такої пекучої, фізичної розбитих кісток і розірваних м’язів агонії.

Медблок зустрів мене запахом трав. Я відчувала себе десь на межі свідомості — ніби в басейні з холодною водою, де звуки долинають з великої відстані.

Ньют схилився наді мною. Його обличчя, зазвичай спокійне, зараз було напруженим. Його пальці, що обережно обробляли розсічену брову, були прохолодними, але торкання все одно викликало новий виток болю. Я чула шурхіт бинтів і тихе, пригнічене зітхання.

— Вона ледь дихає, Ньют, — голос Албі звучав як гуркіт далекого грому. Він міцно тримав мою руку, його долоня була грубою, але в цьому жесті було стільки каяття, що я відчувала це навіть у напівнепритомному стані.

— Ти ж знав, що він на неї зуби гострить, — голос Ньюта був тихим, сповненим докору.

— Я думав, це буде гарний урок... урок дисципліни. Я наказав тенуватися захисту, оборони, — Албі прошепотів це так, ніби слова душили його. —  Боже, я не думав, що Джон злетить з котушок. Я просто поставив їх у пару. Якби я знав, я б ніколи...

Вони замовкли, перешіптуючись про щось незрозуміле. Я намагалася розібрати слова, але свідомість постійно вислизала, як пісок крізь пальці. Албі перевів руку на моє зап’ястя, перевіряючи пульс, і я відчула, як сильно тремтять його пальці.

— Вона не видала ні звуку, — промовив Ньют з якимось дивним захватом у голосі. — Ти чув? Ні стогону, ні благання. Вона витримала все це, наче кам’яна. Вона сильніша за половину наших хлопців.

— Вона не повинна була бути такою сильною, — відрізав Албі, і в його голосі я вловила страх. — Це не витривалість. Це щось інше. Вона тримається на такій злості, що я боюся того моменту, коли вона прокинеться.

Я хотіла сказати їм, що це не злість. Це просто бажання довести, що я не «тягар», як сказав Джон. Що я не здамся, навіть коли все тіло перетворюється на одну велику рану. Але язик не слухався, а повіки були важкими, наче їх залили свинцем.

Я відчула, як рука Албі стиснула мою долоню сильніше — не боляче, а захисно.

— Мінхо вб’є мене, коли повернеться, — пробурмотів Албі, і ці слова стали останнім, що я почула перед тим, як темрява остаточно поглинула медблок.

_______________________________________________________________________________________
 

Моє тіло перетворилося на суцільну, пульсуючу рану. Кожен подих віддавався в легенях гострим болем, наче всередину засипали розпечене вугілля. Крізь напівпричинені повіки я бачила, як через вікна медблоку у Фортецю прокрадаються довгі, фіолетово-сині сутінки. Вечір. Це означало одне: ворота Лабіринту скоро зачиняться.

Мінхо має повернутися з хвилини на хвилину. Разом із Беном.

У голові, наче на сповільненій зйомці, почали крутитися отруйні думки.

А що, якби я сьогодні пішла з ним? Чи обійшлося б усе? Можливо, якби я була там, у безпеці стін, а не тут, у пилюці майданчика, я б не виглядала зараз так жалюгідно. А може, Мінхо мав рацію? Може, я справді небезпечна? Якщо моя сила, той неконтрольований фіолетовий вир, вирветься назовні там, посеред вузьких коридорів, я не просто травмую себе — я вб’ю нас обох. 

«Джон правий», — промайнула втомлена, майже байдужа думка. — «Я — сміття. Зайвий рот, який лише створює проблеми. Тягар для кожного з них: для Албі, для Ньюта, для Мінхо».

Я уявила його обличчя, коли він зайде сюди. Що він відчує? Злість? Розчарування? Напевно, йому буде все одно. Я для нього — лише тягар, складний і небезпечний механізм, який зламався раніше, ніж очікувалося.

Сльози, які я так ретельно стримувала перед Джоном, тепер самі котилися по скронях, вбираючись у бинти.

Я відчувала такий відчай, що він був сильнішим за фізичний біль. Мені не варто було погоджуватися на угоду з тією Богинею. Не треба було приймати ці умови, цей світ, цю дивну магію. Треба було просто залишитися в ліжку в моєму світі, відчути, як хвороба повільно вимикає світло, і спокійно піти в небуття. Там було б тихо. Там не було б Лабіринту, який щодня висмоктує з мене життя, і не було б людини, чий погляд змушує моє серце битися швидше, навіть коли воно розбите на шматки.

Я заплющила очі, чекаючи на звук кроків. Кожен шорох за дверима відгукувався в мені тривогою. Хто б це не був — Мінхо чи хтось інший — я не хотіла, щоб вони бачили мене такою: зламаною, приниженою і настільки нікчемною.