Розділ 19

Ранок у Глейді почався з холодного світла, яке ледь пробивалося крізь шпарини у вежі Бігунів. Я прокинулася від того, що Мінхо вже був на ногах — він збирав спорядження, його рухи були швидкими, вивіреними до автоматизму. Відчуття його погляду на собі змусило мене сісти в ліжку, натягнувши ковдру на плечі.

— Сьогодні ти не йдеш, — кинув він, навіть не повернувшись. Він затягував ремені на передпліччях, і тіні навколо нього здавалися сьогодні особливо неспокійними.

— Що? — я різко вистрибнула з ліжка, ігноруючи втому, що все ще тяжіла в м’язах. — Це ще чому? Ми ж домовлялися про тренування, але я не збиралася відсиджуватися в таборі, поки ти...

Мінхо різко розвернувся. Його очі горіли тим самим холодним, відстороненим вогнем, який я бачила лише тоді, коли він був на межі зриву. Він підійшов до мене впритул, змушуючи зробити крок назад, поки моя спина не вперлася в холодну стіну.

— Ти залишаєшся у Фортеці, — прогарчав він, і його голос був низьким, небезпечним. — Ти будеш на майданчику. Ти будеш працювати з кинджалами, поки твої руки не почнуть кровоточити, а потім будеш працювати ще годину. Бен чекає мене біля воріт, і я не збираюся витрачати час на те, щоб витягувати тебе з халепи в Лабіринті, поки ти не навчишся елементарним речам.

Його тон і поведінка дуже контрастувала з вчерашнім вечором. Що в біса з ним не так..

— Ти не маєш права наказувати мені, як дитині! — я відчула, як у грудях закипає лють, змішана з образою. — Я — Бігун, Мінхо! Я бачила Лабіринт, я тримала темп, я...

— Ти — бомба сповільненої дії, Маріє! — перебив він, і цей рик відбився від кам’яних стін. Він вчепився в одвірок поруч із моєю головою, відрізаючи мені шлях до відступу. — Ти вчора мало не спалила кімнату своїми емоціями і це всього лиш через якийсь дурний сон, а сьогодні ти хочеш бігти туди, де твоя магія може рознести прохід на друзки і поховати нас обох? Сьогодні я йду з Беном. Це не обговорюється. Якщо побачу, що ти намагаєшся наблизитися до воріт — я особисто відправлю тебе на роботи на плантації до кінця тижня. Ти мене зрозуміла?

Він був так близько, що я відчувала його гарячий подих на своїй шкірі. У його словах було стільки суворості, але під нею... під нею я відчула страх. Страх за мене, який він так відчайдушно намагався сховати за криками.

Я мовчала, стиснувши зуби до болю.

— Зрозуміла? — повторив він уже тихіше, але все ще вимагаючи відповіді.

— Так, — витиснула я через силу.

Мінхо відсторонився так само різко, як і підійшов. Він підхопив сумку, кинув на мене останній, важкий погляд, у якому змішалися роздратування і прихована тривога, і вийшов, грюкнувши важкими дверима.

Я залишилася стояти посеред кімнати, відчуваючи, як тремтять руки. В голові все ще відлунювало його гарчання. Він пішов з Беном. Моїм наставником сьогодні стала тиша, а моїм ворогом — моя власна безпорадність. Але він сказав «тренуватися з усіма на кинджалах», і я знала: якщо я не доведу свою майстерність, наступного разу він взагалі заборонить мені виходити з цієї вежі.

Я схопила форму Бігуна, натягла її одним рухом і рушила до майданчика. Сьогодні я змушу всіх — і особливо Мінхо — побачити, що я не просто «світло», яке треба оберігати. Я буду зброєю, яку вони боятимуться випустити з рук.

На тренувальному майданчику було спекотно. Пилюка, піднята сотнями ніг, висіла в повітрі золотим серпанком, а звук металу, що вдарявся об метал, був єдиною музикою цього ранку. Коли я вийшла на поле, погляди хлопців зупинилися на мені.

Дехто привітно кивнув, але більшість відвела очі, або ж нагородила мене скептичним виразом обличчя. Тереза вже була там — вона відточувала рухи з мечем під пильним наглядом Томаса, який виглядав зосередженим і врівноваженим.

Я підійшла до стійки з кинджалами, відчуваючи на спині важкий, свердлуючий погляд. Це був Джон. Він стояв осторонь, спираючись на товстий дерев'яний стовп, і його холодні блакитні очі, здавалося, аналізували мене на предмет слабкостей.

Він відштовхнувся від стовпа і неквапливо підійшов до мене, перегороджуючи шлях. Його статура була вражаючою — міцні плечі, жорсткі риси обличчя, які робили його схожим на хижака, що звик добиватися свого.

— Ще одна «принцеса» вирішила погратися в солдатиків? — його голос був низьким, з неприємним металевим відтінком. Він кивнув у бік Терези, а потім перевів погляд на мене. — Албі зовсім втратив глузд. Ви з нею — просто баласт. Ви тягнете нас на дно, поки самі граєтеся в героїнь.

Я зупинилася, повільно піднявши кинджал, що віддав мені Мінхо. Метал був холодним і важким, приємно відтягуючи долоню. Я не дивилася на нього — я перевіряла лезо на наявність щербин, не проявляючи жодного інтересу до його присутності.

— Ти скінчив? — спокійно запитала я, не підводячи очей.

Джон хмикнув, і цей звук був схожий на гарчання.

— Ти не чуєш, чи просто надто горда? Подивись на себе. Ти ледь тримаєшся на ногах після одного дня в Лабіринті. Ви обидві — Тереза і ти — це лише зайві роти, які потрібно годувати, і зайві тіла, які треба рятувати, коли почнеться справжнє пекло. Ти думаєш, що пара тренувань зробить тебе Бігуном? Ти — тягар. І чим раніше ти це зрозумієш і заберешся на кухню або до грядок, тим довше проживеш.

Я мовчки змінила хват кинджала, роблячи невеликий крок вбік. Моє дихання залишалося рівним. Його слова були лише шумом — таким самим, як вітер у щілинах стін. Я знала ціну своїх дій і ціну свого навчання. Золоте правило Лабіринту: реакція — це ознака вразливості.