Розділ 18

Ми повернулися до кімнати в мовчанні, яке здавалося важчим за каміння Лабіринту. Я не поспішала переодягатися. Скинула лише туфлі, босоніж ступаючи по холодній підлозі, і підійшла до вікна. У руках усе ще залишався келих із залишками вина, але я не пила — просто дивилася на те, як зорі вперто намагаються пробитися крізь непроглядну чорноту неба над стінами, що стали нашою в'язницею.

За вікном Лабіринт мовчав. Його велетенські стіни і є в'язницею, що тримає в собі не лише монстрів, а й самі душі.

В голові знову й знову виникало питання, від якого неможливо було сховатися: який мій шлях? Чи маю я стати частиною цього світу, врятувати всіх, хто тут, і Мінхо — особливо Мінхо — ціною власного минулого, ціною забуття всього, що робило мене мною? Чи я повинна шукати вихід з цієї «гри», не забруднивши руки магією, і повернутися в той світ, де немає тіней і вогнів, але де є люди, яких я колись любила?

Я так глибоко занурилася у власні роздуми, що не почула, як він увійшов. Мінхо став поруч тихо, мов сама темрява. Він не торкався мене, але між нашими плечима залишився такий мізерний простір, що я відчувала вихідне від нього тепло, наче від живого джерела.

— Ти знову дивишся туди, — тихо сказав він, не зводячи очей із нескінченних кам'яних плит за вікном. — Що ти там бачиш, Маріє?

— Питання, на які немає відповідей, — відповіла я, не повертаючи голови. — А ти? Чому ти досі стоїш тут, а не спиш?

— Бо в цій кімнаті тиша відчувається інакше, ніж у Лабіринті, — він коротко хмикнув. — Там вона порожня. Тут вона... обтяжлива.

Він ледь помітно поворухнувся. Його плече впритул торкнулося мого — коротке, наелектризоване зіткнення, від якого по спині пробігли мурахи.

— Ти сьогодні була іншою, — продовжив він, вдивляючись у темряву. Його профіль у місячному світлі здавався гострим, як лезо. — Не такою, як завжди на майданчику чи під час бігу. Ти була... спокійною.

— Мабуть, просто втомилася від постійного вибору, — зізналася я, ледь помітно здригнувшись. — Мінхо, як ти вважаєш, чи можна бути вільним, якщо ти точно знаєш, що від тебе вимагають інші?

Він на мить замовк, вдивляючись у ніч.

— Свобода в цьому місці — це не те, що тобі дають. Це те, що ти вириваєш у стін. Якщо ти дозволиш іншим вирішувати, куди тобі бігти, ти станеш частиною Лабіринту. Якщо ні — ти станеш його господинею. Але ціна того, щоб бути собою, часто буває занадто високою.

— А ти готовий заплатити будь-яку ціну? — запитала я, відчуваючи, як у грудях стає важко.

— Я вже плачу її щодня, — коротко кинув він. — Кожного разу, коли ворота зачиняються, я плачу частиною свого життя. І я не жалію про це, поки маю мету. А ти? Ти вже знайшла свою?

Я промовчала, стиснувши келих.

«Чи знайдеш ти мене, якщо я виберу інший світ?» — хотілося запитати мені, але я лише зітхнула.

— Поки що ні. Поки що я просто вчуся тримати удар.

Мінхо ледь помітно кивнув, приймаючи мою відповідь. Це мовчання вже не було порожнім; воно було спільним, розділеним на двох.

Я поставила келих на підвіконня і, не озираючись, пішла до ванної кімнати. Там, у тиші, я нарешті скинула сукню, що нагадувала про вечір, і переодяглася у просту нічну сорочку. Холодний шовк тканини здавався рятунком після важких думок. Вийшовши, я вмить лягла у своє холодне ліжко, натягнувши ковдру до підборіддя. Мінхо, не кажучи ні слова, ліг у своє.

У кімнаті запала тиша, але вона була іншою — спокійною, наелектризованою нашим діалогом.

— Спокійної ночі, Мінхо, — тихо прошепотіла я в темряву.

Я не бачила його обличчя, але відчула, як він теж затих, ніби вслухаючись у мої слова.

— Спокійної, Маріє, — відповів він так само тихо, і цей шепіт став останнім, що я почула перед тим, як заснути.