Розділ 17

Він зупинився прямо переді мною, і я на мить забула, як дихати. Його погляд ковзнув по моїх плечах, по фіолетовій сукні, що зливалася з відблисками магічних вогників, і зупинився на моєму обличчі.

— Тобі дуже личить цей колір, принцесо, — тихо промовив він. У його голосі, зазвичай гострому й вимогливому, зараз звучала нотка, від якої всередині мене все розтануло. — Сьогодні ти виглядаєш так, ніби не маєш ніякого стосунку до пилу Лабіринту.

Я ледь помітно посміхнулася, відчуваючи, як до щік приливає кров.

— А ти... ти виглядаєш так, ніби справді можеш бути кимось іншим, ніж Бігуном, Мінхо. Це костюм так на тебе впливає, чи ти просто ховаєшся за цією тканиною?

Він криво посміхнувся, схиливши голову набік.

— Можливо, і те, і інше. Знаєш, Маріє, іноді мені хочеться просто забути, що завтра знову буде біг. Що будуть стіни. Що будуть звірі. Просто стояти тут, де музика не переривається скреготом металу.

— І хто б тобі завадив? — запитала я, роблячи крок ближче. — Ми маємо цей вечір. Сьогодні Лабіринт спить.

— Лабіринт ніколи не спить, — похитав він головою, але в його очах була дивна ніжність. — Він просто дає нам коротку передишку, щоб ми не забули, за що боремося. А за що борешся ти, принцесо? Крім того, щоб просто вижити в кімнаті зі мною?

Я засміялася — вперше за довгий час щиро і легко.

— Мабуть, за те, щоб зрозуміти, хто я. Бо в цьому місці я постійно знаходжу в собі щось нове. І це «нове» іноді лякає мене сильніше, ніж будь-яка Химера.

— Лякає? — він зробив крок ближче, і я відчула запах його шкіри — змішаний із ароматом нічної свіжості та чогось притаманного лише йому. — Ти навчилася тримати меч, ти бігаєш краще за більшість хлопців у Глейді. Хіба воїни мають чогось боятися?

— Воїни бояться втратити себе, — серйозно відповіла я. — А ти? Ти боїшся чогось, Мінхо? Окрім того, що твої Тіні вийдуть з-під контролю?

Він замовк на кілька довгих секунд, вдивляючись у мої очі, ніби намагаючись знайти відповідь у глибині моїх зіниць.

— Я боюся того, що одного разу, коли я обернуся, я більше не побачу твого світла поруч. Це єдине, що змушує мене втрачати рівновагу.

Музика змінила ритм, стаючи повільнішою, густішою. У повітрі зависли звуки скрипки, що розливалися над подвір’ям. Мінхо простягнув руку — відкриту, запрошуючу, злегка тремтячу.

Я відчула, як світ навколо змазується. Краєм ока я бачила Томаса, який невпевнено запросив Терезу, бачила заздрісні та ошелешені погляди інших глейдерів, які спостерігали за нами, наче за якимось дивом. Але для мене нікого не існувало. Я вклала свою долоню в його — вона була теплою, сильною і водночас неймовірно м’якою.

Він притягнув мене до себе, і ми почали рухатися. Це не було схоже на звичайний танець. Коли ми торкнулися одне одного, магія вибухнула навколо нас непомітним, але потужним сяйвом. Мій кулон на грудях почав випромінювати м’яке, пульсуюче фіолетове світло, яке розливалося по складках моєї сукні. Тіні Мінхо, що зазвичай трималися подалі від світла, зараз ніжно, майже пестливо обіймали мій фіолетовий ореол, а моє світло м’яко огортало його темряву, створюючи навколо нас кокон, у якому ми були єдиним цілим.

Ми кружляли, не розриваючи зорового контакту. Кожен наш рух був наповнений довірою і ніжністю. Я відчувала кожен м’яз його спини через тканину камзола, а він, здавалося, відчував кожне моє дихання. Ми були парою, народженою зі світла й безодні, і в цей момент, у танці, ми не потребували ні спогадів, ні майбутнього — тільки цього ритму, що з’єднував нас назавжди.

Музика почала стихати, перетворюючись на ледь чутний відгомін, що розчинявся в нічному повітрі, але ми не ворухнулися. Ми стояли посеред майданчика, замкнені в колі власного магічного сяйва, яке повільно згасало, залишаючи нас у звичайному світлі вогнищ.

Я відчувала кожну лінію його тіла, тепло, що виходило від нього, і його важке, розмірене дихання.

Це було сюрреалістично. Місяці, проведені за екраном ноутбука, де я вивчала кожну його звичку, кожен нахил голови — все це раптово тьмяніло перед реальністю. Він був тут. Справжній, живий, набагато сильніший і чарівніший, ніж будь-яка картинка. Його обличчя, освітлене танцем вогню, здавалося витесаним із граніту, але в очах все ще жевріла та дивна, ніжна іскра, яка з'явилася лише сьогодні.

Ми дивилися одне на одного, забувши про натовп навколо. Секунди розтягувалися, перетворюючись на вічність, наповнену електрикою.

— Дякую, — прошепотіла я.

Я не стала уточнювати, за що саме. Можливо, це було за танець, а можливо — за минулу ніч, коли він став моїм єдиним якорем у темряві, коли тримав мене на руках, не даючи мені розпастися на шматки.

Він зрозумів. Я бачила це по тому, як ледь помітно сіпнувся кутик його губ, і як його рука на мить міцніше стиснула мою, перш ніж ми нарешті відпустили одне одного.

Ми розійшлися в різні сторони, наче два полюси, що намагаються відштовхнутися, але не можуть жити без тяжіння. Глейдери навколо знову заповнили простір, сміх і гучні розмови повернулися, але для мене все це стало фоновим шумом.

Здавалося, навіть крізь натовп, крізь Терезу, Томаса і факели, мої очі знаходили його. Він завжди був там. Стояв у півтіні, прихилившись до стовпа, або розмовляв із кимось, але його погляд незмінно повертався до мене. Це була гра в «хованки», де ми обоє знали правила, але жоден не наважувався зробити наступний крок.