Розділ 16

Ранок зустрів мене важкістю, яку неможливо було струсити. Очі пекли від нічних сліз, а горло боліло так, наче я ковтала розпечений пісок — голос став зовсім захрипшим після того нічного крику.

Я довго лежала нерухомо, дивлячись у кам’яну стелю, і спогади про сон накривали мене хвилями. Образ Наталі, посмішка мами, голос тата — все це здавалося таким близьким і водночас недосяжним, наче я дивилася на них крізь товщу каламутної води. А потім прийшов інший спогад. Теплий. Справжній.

Мінхо.

Я пам’ятала відчуття його сильних рук, які тримали мене так обережно, ніби я була зроблена з найтоншого кришталю. Його шепіт про те, що він не піде, що він поруч… Я заснула прямо у нього на руках, вперше за довгий час відчуваючи, що темрява не зможе мене поглинути, поки він тримає варту. Поки він поруч зі мною.

Проте зараз ліжко було холодним. Я простягнула руку до того місця, де він сидів, але знайшла лише порожнечу. В кімнаті було порожньо й тихо. Він пішов ще до світанку.

Весь цей день Мінхо поводився дивно. Він не кликав мене на тренування, не гнав у Лабіринт і навіть не намагався заговорити. Він просто дав мені спокій, дозволяючи моєму виснаженому тілу та душі трохи оговтатися.

Але щоразу, коли наші погляди перетиналися в Глейді, я бачила в його очах щось нове — глибоке, вивчаюче, наче він намагався розгледіти у мені ту дівчинку, яка вночі кликала людей із невідомого світу. Він нічого не питав, але його мовчання було промовистішим за будь-які розпитування.

Але ввечері атмосфера Глейду змінилася. Раз на тиждень, за давньою традицією, тут влаштовували «Ніч вогнів». Це було щось чарівне, майже нереальне для цього суворого місця. Завдяки магії, що пронизувала повітря, Глейд розквітав тисячами дрібних вогників, що ширяли в повітрі, наче світлячки.

Для цієї події нам із Терезою підготували особливі вбрання. Це був той єдиний день, коли ми могли забути про грубу форму Бігунів і важкі черевики. Терезі дісталася сукня глибокого чорного кольору, яка робила її схожою на таємничу нічну німфу. Мені ж принесли сукню фіолетового кольору — під тон мого кулона. Тканина була легкою, наче витканою з самих сутінків, вона м’яко облягала фігуру і спадала до самої землі.

Хлопці теж перевтілилися. Замість звичного робочого одягу на них були середньовічні костюми: вишиті камзоли, високі чоботи, шкіряні жилети. Вони виглядали статно, мужньо, наче справжні лицарі з тих історій, які колись розповідала мені сестра.

Я вийшла з вежі, відчуваючи незвичну легкість тканини на ногах. Не таку важку як на мені завжди була, і не таку яка була зроблена моя форма Бігуна.

Повітря було наповнене музикою та сміхом. Це була магія..

Це був день, коли ми намагалися бути просто людьми, а не експериментами чи жертвами гри.

Я зупинилася біля великого вогнища, шукаючи очима один єдиний силует. І коли я його знайшла, моє дихання збилося.

Мінхо стояв біля високих факелів у темно-синьому камзолі, який ідеально підкреслював його широкі плечі. Тіні навколо нього сьогодні не були агресивними — вони м’яко танцювали у світлі вогнів, переплітаючись із блиском його темних очей.

Він побачив мене. Повільно відсторонився від стіни і почав іти назустріч, не зводячи з мене погляду. У цей момент, серед чарівних вогнів і музики, Лабіринт зник. Залишилися тільки ми.