Розділ 15

Я кричала. Це не був просто звук — це був вибух болю та втрати, що накопичувалися тижнями. Стіни кімнати здригалися від цього крику, і здавалося, що кам'яна вежа от-от розсиплеться, як скляні хмарочоси в моєму сні.

Крізь пелену жаху я почула своє ім'я. Воно звучало здалеку, наче крізь товщу води, але ставало все чіткішим.

— Маріє! Прокинься! Маріє!

Раптом я відчула руки. Вони були не такими, як у кошмарі — не холодними і не примарними. Вони були теплими, неймовірно сильними, але водночас дивно м'якими. Вони стискали мої плечі, повертаючи мене в реальність, а потім одна широка долоня лягла на мою щоку. Цей жест був настільки оберігаючим, що мій крик захлинувся, переходячи в судомний вдих.

Я різко відкрила очі, ловлячи ротом повітря, наче потопельник, що нарешті випірнув на поверхню. Перед очима все плило, але за кілька секунд силует стабілізувався.

Мінхо.

Він сидів на краю мого ліжка, нахилившись зовсім близько. Його обличчя було напруженим, а в очах, які зазвичай були холодними, зараз читався справжній, непідробний острах.

Кімната не була темною. Вона пульсувала інтенсивним фіолетовим світлом, що виходило від мого кулона. Але найдивнішим було не це. Тіні Мінхо — ті самі масні, чорні пасма, що зазвичай жахали всіх навколо — зараз поводилися інакше. Вони не нападали. Вони плавно, майже ніжно заколисували моє світло, огортаючи фіолетові спалахи, наче намагалися вгамувати мій внутрішній шторм. Це було схоже на танець двох стихій, що знайшли спільний ритм.

— Що ти бачила? — його голос був хрипким, він не прибирав руки з моєї щоки, і його великий палець мимоволі погладжував мою шкіру. — Ти кричала так, наче тебе живцем розривали на шматки. Маріє, що це було?

Я дивилася на нього, відчуваючи, як серце все ще калатає об ребра. Спогади про Настю, про Наталю, про маму й тата все ще пекли очі, але слова застрягли в горлі. Я пам'ятала попередження Богині. Я розуміла, що не можу сказати йому правду про світ технологій, про свою хворобу, про те, що все це може бути лише чиєюсь жорстокою грою. У цьому світі знання — це не тільки сила, це ще й вирок.

Я лише повільно похитала головою, не в силах вимовити ні слова. Сльози самі покотилися по щоках, і я відчула, як тепло його долоні збирає цю вологу.

Мінхо не став наполягати. Він просто дивився на мене, і в цій тиші, осяяній фіолетом і заспокоєній тінями, я відчула, що він усе зрозумів без слів. Він бачив мій розпач, і цього було достатньо.

— Добре, — прошепотів він, і його тіні ще щільніше обійняли моє світло. — Не кажи. Просто дихай. Я тут. Я нікуди не піду.

Я заплющила очі, вперше за довгий час почуваючись у безпеці під захистом людини, яка сама була втіленням небезпеки.