Розділ 14. Сон

Сон прийшов не як темрява, а як сліпуче сонце, що відбивалося від скляних фасадів хмарочосів.

Я стою посеред вулиці, і світ навколо дихає технологіями. У кишені вібрує смартфон, у повітрі розливається гул автівок, а в руках я відчуваю тепло паперового стаканчика з кавою. Все таке реальне: запах дощу на асфальті, шум натовпу, моє власне тіло — ще слабке, втомлене хворобою, але таке рідне.

— Маріє! — цей голос змушує моє серце здригнутися.

Я повертаю голову. На лавці в парку сидять батьки. Тато щось читає в планшеті, а мама сміється, поправляючи капелюх. Поруч із ними — Настя. Її очі... я бачу їх чітко! Вони сяють живим, теплим світлом, і вона махає мені рукою. А поряд із нею стоїть Наталка. Моя старша сестра, як завжди серйозна, але з тією самою м'якою посмішкою, яку вона берегла лише для нас. Вона тримає в руках якусь книгу і щось пояснює Насті, активно жестикулюючи.

Це мій дім. Моє життя до того, як лікарняні стіни стали моїм всесвітом. Я роблю крок до них, хочу крикнути їхні імена, відчути смак цього повітря...

Але раптом скло хмарочосів починає тріскатися. Сонце блідне, перетворюючись на холодний диск, і весь світ технологій — піксель за пікселем — розсипається в цифровий пил. Рідні обличчя розмиваються, перетворюючись на білі плями.

— Ні! Тату! Наталю! Мамо! НІ! — мій голос зривається на хрип.

Я знову пливу в бездонній, масній темряві. Тут немає верху чи низу, немає звуків, окрім мого власного прискореного пульсу. І тоді з ніщоти згущується Вона.

Срібна маска холодно виблискує в порожнечі. Богиня стоїть переді мною, і її присутність тисне на плечі сильніше, ніж стіни Лабіринту. Вона не говорить ротом, її голос звучить прямо в моїй черепній коробці, наче скрегіт металу по кризі.

— Ти почала забувати ціну, Маріє, — шепоче вона. 

— Відпусти мене! — кричу я, борсаючись у порожнечі. — Я хочу додому! До Наташі, до батьків!

— Правила не змінилися, — срібна маска нахиляється ближче, і я бачу в прорізах для очей нескінченний космос. — Повернутися можна лише пройшовши гру до кінця. Кожен твій крок у Лабіринті — це ставка. Кожен твій спогад — це паливо. Переможеш — отримаєш усе. Програєш — станеш частиною каменю. Не шукай порятунку в Тінях. 

— Це не гра! Це моє життя! — я захлинаюся від люті та відчаю. — Віддай мені їх! Віддай мені моє минуле!

Я відкриваю рот у беззвучному крику, який розриває легені. Я кричу так сильно, що здається, мої зв’язки мають лопнути. Срібна Богиня повільно розчиняється, залишаючи після себе лише холодний сміх, що відлунює в порожнечі.

— Гра триває, Маріє.. — останній шепіт розчиняється в мороці.

Я провалююся в абсолютну, глуху темряву. Мій крик, що почався в підсвідомості, нарешті проривається крізь бар'єр сну і вибухає в реальності, розриваючи тишу кімнати вежі.