Розділ 13

Сон був важким, наповненим шепотом тіней та фіолетовим маревом, поки реальність не ввірвалася в нього раптовим дотиком.

— Вставай, Бігуне. Пора.

Я здригнулася і розплющила очі. Над моїм ліжком схилився Мінхо. Його рука, гаряча й тверда, все ще стискала моє плече крізь тканину нічної сорочки. Це був перший раз за довгий час, коли він заговорив зі мною сам, без наказу Албі чи присутності інших. Я завмерла, дивлячись у його очі, які в ранкових сутінках здавалися спокійними, але зосередженими.

— Сьогодні не Лабіринт, — сказав він, прибираючи руку, і в місці дотику шкіру одразу обпекло холодним ранковим повітрям. — Сьогодні тренування. Ти маєш навчитися захищати себе не тільки магією. Збирайся.

На подвір'ї Фортеці вже панував рух. Глейд прокидався під звуки важкого дихання та брязкання металу. Хтось віджимався в пилюці, хтось намотував кола навколо плантацій. На тренувальному майданчику Бігунів панувала особлива атмосфера — сувора і професійна.

Мінхо вивів мене в центр і кинув мені важкий тренувальний меч.

— Твоє нове тіло сильне, Маріє, але воно не знає дисципліни, — він став навпроти мене, тримаючи в руках таку ж зброю. — У Лабіринті твій кинджал — це останній шанс. Якщо Химера підійде так близько, ти вже програла. Ти повинна навчитися тримати дистанцію.

Він почав атакувати без попередження. Його рухи були блискавичними, грубими, позбавленими будь-якої витонченості. Це була суха, вбивча ефективність.

— Захищайся! — крикнув він, коли я ледь встигла відбити удар, від якого мої руки заніміли до ліктів. — Не дивись на меч, дивись на мої плечі! Вони скажуть тобі правду раніше, ніж сталь.

Він не давав мені перепочинку. Кожного разу, коли я спотикалася чи губила темп, він підходив впритул. Його навчання було жорстким, але неймовірно тактильним. Він не просто пояснював — він виправляв моє тіло своїми руками.

— Спина рівна, — він став ззаду, і я відчула його груди притиснутими до моєї лопатки. Його руки лягли поверх моїх, коригуючи хват меча. Його пальці, мозолисті та сильні, обхопили мої зап’ястя, змушуючи мене відчути кожен кут нахилу леза. — Якщо будеш тримати так — виб'ють кисть при першому ж зіткненні.

Його подих торкався моєї шиї, збиваючи мій власний ритм дихання.

— Дихай, Маріє, — прошепотів він прямо мені у вухо, і цей низький голос змусив моє серце пропустити удар. — Так само, як коли ти біжиш за мною. Глибоко. В такт ударам серця. Не затримуй повітря, інакше магія задушить тебе зсередини.

Він відійшов, і я знову відчула порожнечу. Весь наступний час ми провели в спарингу. Він збивав мене з ніг, змушував підійматися крізь біль у м'язах, але я насолоджувалася цим. Я відчувала своє нове тіло — як воно стає пружиною, як воно слухається кожного наказу мого мозку.

Кожного разу, коли наші мечі схрещувалися, ми опинялися занадто близько. Його погляди були гострішими за кинджал. У них більше не було тієї відстороненості, яка панувала в кімнаті. Це була чиста, тваринна увага. Він стежив за кожним моїм видихом, за кожною краплею поту, що стікала по моїй скроні.

— Ти стаєш швидшою, — сказав він, коли ми врешті зупинилися, важко дихаючи.

Він підійшов до мене, щоб забрати меч, але не поспішав відходити. На мить він затримав погляд на моїй довгій косі, яка розтріпалася під час бою, а потім подивився прямо в очі. У цьому погляді було визнання. Він бачив не просто ученицю, він бачив когось, хто здатен витримати його темряву.

— Магія — це твій вогонь, — тихо промовив він, і я побачила, як у його зіницях на мить майнула тінь. — Але пам'ятай: ти — це не тільки кулон. Ти — воїн. І я зроблю так, щоб ніхто в Лабіринті не зміг тебе зламати. Навіть я сам.

Я стояла посеред майданчика, відчуваючи, як по тілу розливається приємна втома, а фіолетове світло кулона ледь відчутно гріє груди. Він заговорив зі мною. Він торкався мене. І тепер я знала, що ці тренування стануть нашою таємною мовою, де слова більше не потрібні.

Після виснажливого тренування шлях до вежі здався мені нескінченним, хоча ноги все ще гуділи від приємної напруги. Коли важкі двері нашої кімнати нарешті зачинилися, відсікаючи шум Фортеці, тиша всередині здалася зовсім іншою — не тиснучою, а майже інтимною. Не так як минулої ночі. Повітря тут все ще зберігало легкий аромат вечірньої прохолоди та ледь вловимий запах магії тіней, який, здавалося, в’ївся в самі стіни.

Я опустилася на своє ліжко, відчуваючи, як м’язи повільно розслабляються. Мінхо не поспішав лягати. Він зупинився посеред кімнати, розстібаючи ремені свого спорядження. Його рухи були чіткими й методичними, але я помітила, як він кілька разів кинув швидкий, вивчаючий погляд у мій бік. Тепер, коли ми залишилися наодинці в цьому обмеженому просторі, тепло від його недавніх дотиків на тренувальному майданчику знову почало пекти шкіру, нагадуючи про те, як близько він стояв.

У напівтемряві кімнати мій кулон почав ледь помітно пульсувати фіолетовим, немов реагуючи на присутність Мінхо. Я перехопила його погляд — він дивився не на камінь, а прямо мені в очі, і в цьому мовчанні було більше слів, ніж здавалось. Ми обоє розуміли, що сьогоднішній день змінив правила гри.

Він нарешті відвів погляд і тихо сів на своє ліжко навпроти. Тиша більше не була ворожою; вона стала простором, у якому ми обоє намагалися усвідомити, що тепер ми не просто співмешканці чи напарники, а дві частини чогось набагато більшого й небезпечнішого, ніж сам Лабіринт.