Розділ 10

День, коли я вперше ступила за ворота Лабіринту, став початком мого нового життя — життя, де дихання не переривалося, а ноги здавалися наповненими невтомною енергією.

Албі відправив мене сюди не просто як у вигнання. У його очах, коли він дивився на мою фігуру, одягнену у форму Бігуна, читалося щось більше за покарання.

Моя уніформа, хоч і велика, завдяки туго затягнутому ременю, сиділа на мені так, ніби була створена для цього: кожен рух був чітким, облягаюча тканина не сковувала, а лише підкреслювала нову, майже хижу грацію мого тіла. Моя довга коса була заплетена так міцно, що жодне пасмо не вибивалося під час бігу.

Мінхо, перш ніж ми рушили, мовчки простягнув мені кинджал. Я прийняла його, відчувши, як вага сталі лягла в долоню, наче продовження моєї власної руки.

Ми рушили вглиб. Лабіринт був саме таким, як у моїх спогадах — холодним, безжальним, із лабіринтом поворотів, які здавалися безглуздими. Але тут, за межами щита, де, за словами Албі, будь-яка магія мала згасати, ми були аномалією. Моє серце, мов двигун, качало силу, що йшла від кулона, а навколо ніг Мінхо, як вірні пси, клубилися його Тіні. Наші сили залишалися сталими, немов ми були невід'ємною частиною цієї кам'яної безодні.

Весь день ми провели у виснажливому ритмі. Ми бігли, і я відчувала п'янке задоволення від того, як мої м'язи реагують на кожен наказ. Я не відставала. Я трималася на півкроку позаду Мінхо, спостерігаючи за його впевненою поставою. Моє нове тіло було витривалим, бездоганним інструментом для виживання, і кожна мить цього бігу приносила мені насолоду. Це було дивно — бути частиною такої небезпеки і при цьому почуватися нарешті на своєму місці.

Тиша панувала між нами з першого кроку до останнього. Мінхо не озирався, не давав порад, не перевіряв, чи я ще жива. Він просто біг, розтинаючи повітря, а я слідувала за ним, немов його власна тінь.

Коли сонце почало хилитися до заходу, посилаючи останні золотисті промені у глибокі щілини Лабіринту, ворота почали свій звичний, нищівний рух назустріч одне одному. Ми проскочили крізь них в останню мить, коли кам'яні плити з гуркотом зійшлися за нашими спинами.

Ми зупинилися на подвір'ї Фортеці, важко дихаючи. Навколо нас збиралися інші глейдери, очікуючи на звіт, але Мінхо не промовив ні слова. Він стояв, спершись на коліна, і його погляд був втуплений у землю. Я стояла поруч, не відчуваючи навіть краплі втоми — лише чистий, дзвінкий адреналін.

Мінхо підвівся, випрямився і, не глянувши на мене, мовчки розвернувся, прямуючи до вежі Бігунів.

Між нами все ще залишалася стіна мовчання, але в цій тиші була нова якість: він знав, що я можу встигати за ним, а я знала, що він більше не сприймає мене як «Новачка», якого треба опікати. Я була його тінню, його викликом і, можливо, єдиним, хто бачив його справжню суть.

Ми повернулися у Фортецю, не сказавши жодного слова, але цей день змінив усе. Тепер ми були не просто двома людьми, що виживають — ми були частинами механізму, що почав свій незворотний рух.