Розділ 9

Ніч вибухнула не криком, а звуком каменю, що розривається.

Я прокинулася від того, що повітря стало настільки холодним, що іній вкрив ковдру. Руни на стінах не просто мерехтіли — вони стікали вниз по камінню, наче розплавлений віск. Щит падав.

— Вони всередині! — цей відчайдушний крик Албі розрізав тишу.

Я вибігла на подвір’я і заціпеніла. Те, що Мінхо називав Химерами, було гіршим за будь-який нічний кошмар. Навіть гірші за Гріверів.

Дві потвори, виткані з масної темряви та оголених м'язів, рухалися швидше за людське око. У них не було облич — лише вертикальні розрізи, повні гострих, як голки, зубів, і довгі, багатосуглобні кінцівки, що закінчувалися кістяними лезами.

Одна з потвор притисла Албі до кам'яної стіни. Його водяний щит тріскався під ударами кігтів. Кров стікала по його плечу, і я зрозуміла: ще секунда — і лідера не стане.

Мій розум відключився. Лишився тільки інстинкт. Я зірвала кулон з шиї і стиснула його в кулаці так сильно, що метал врізався в шкіру.

«Допоможи! — крикнула я подумки комусь у порожнечу. — Бери все, тільки врятуй його!»

У ту ж мить світ перед очима здригнувся. Я відчула, як щось всередині мене виривається назовні — розпечене, люте, фіолетове полум’я. Світло було настільки яскравим, що монстр заверещав, відступаючи від Албі. Але ціна була миттєвою.

Перед очима пропливло обличчя Насті. Її очі... Її світло карі очі.. Добрі очі раптом почали розмиватися, наче фарба під зливою. Я тягнулася до них, намагалася втримати цей колір у пам'яті, але вони ставали сірими, безформними плямами. Біль у серці був гострішим за ніж. Я втрачала її. Я знову її втрачала. Я закричала не від страху через Химерою. Я закричала від страху втратити найдорожче, що в мене було і, що тримало мене живою всі ті роки хвороби і тут.

«Поверніть.. Поверніть її очі..! — але у відповідь почула тільки гнітючу темряву. Вибач, Настя.. Пробач мені.»

Я була далеко.. Не чула нічого.. Все наче в тумані. Гарячі сльози текли щоками. 

— Маріє, ззаду! — голос Томаса десь вдалині, наче під водою.

Друга потвора вже була наді мною. Її паща розкрилася, я відчула сморід гнилі та смерті. Я не встигала. Магія виснажила мене, я впала на коліна, дивлячись у чорну безодню горлянки монстра.

І тоді з’явився він.

Це не був той Мінхо, якого я знала. З його спини, наче величезні крила, вирвалися густі, масні Тіні. Вони не відбивали світло — вони поглинали його. Мінхо рухався як розмита пляма темряви. Його меч був оповитий чорним полум'ям. Одним блискавичним рухом він розсік монстра навпіл, але потвора не просто померла — вона розчинилася в його тінях, наче її ніколи й не існувало.

Він стояв між мною та залишками жаху, важко дихаючи. Його очі світилися холодним, потойбічним світлом. На мить він повернувся до мене. У його погляді був шок і... усвідомлення. Він бачив мій фіолетовий спалах. Він бачив мою магію. А я бачила його темряву.

— Геть звідси, — прохрипів він, і його голос був схожий на скрегіт металу. — Іди в сховище, Маріє!

Він не допоміг мені підвестися. Він просто розвернувся і кинувся на допомогу Албі, тягнучи за собою шлейф мороку, від якого в’янула трава.

_______________________________________________________________________________________
 

Наступні три дні були пеклом тиші. Мінхо не з’являвся. Він не приходив на кухню, не патрулював Фортецю. Він зачинився в себе, і навіть Томас не наважувався до нього зайти. Глейд затих. Хлопці дивилися на мене зі страхом. Вони бачили, що я зробила. Вони бачили світло, яке не належало цьому світу.

Я сиділа біля стіни, обхопивши коліна руками. В голові був хаос.

«Який колір очей у неї був? Зелений? Блакитний? — я намагалася згадати очі Насті, але бачила лише туман. — Чому він такий? Чому Культ дав йому силу тіней, яка вбиває все живе? Чому ми обидва — монстри в очах інших?»

_______________________________________________________________________________________
 

На четвертий день до мене підійшов Албі. Він був перебинтований, але тримався впевнено.

— Тобі варто знати, — тихо сказав він, сідаючи поруч. — Культ Темного Сонця... Вони не просто кинули нас сюди. Вони проводять експеримент. Вони наділили Мінхо магією Лабіринту. Ці Тіні — це сама суть того місця за стінами. Вони зробили його ідеальним вбивцею, частиною того жаху, щоб подивитися, чи зможе людина втримати в собі безодню.

— Чому саме його? — мій голос тремтів.

— Тому що він найсильніший серед нас. Тільки його воля може стримувати цей голод. 

— А я? 

Албі похитав головою. Його погляд був сповнений жалю.

— Про твою магію... невідомо нічого. Вона не від Культу. Вона світла, але вона забирає твою пам’ять як паливо. Ти — аномалія, якої вони не передбачали. І саме тому Мінхо уникає тебе.

— Чому? — вигукнула я. — Ми ж тепер однакові! Ми обоє маємо силу!

— Ні, Маріє, — Албі поклав руку мені на плече. — Ви не однакові. Він — це Тінь Лабіринту. Ти — Світло, яке може його знищити. Він боїться не тебе. Він боїться того, що його Тіні можуть зробити з тобою, якщо він підійде занадто близько. Або того, що твоє світло випалить те, що залишилося від його душі.