Розділ 8

Цілий день я провела в полоні пари, жиру та нескінченних казанів і тарілок. Мої руки, які колись ледь тримали ручку в університетській аудиторії, тепер нили від незвичної роботи. Фрайпан виявився непоганим хлопцем, але його ентузіазм щодо приготування рагу на сімдесят голодних ротів часом межував із безумством.

Проте робота була лише фоном. Усі мої думки були зайняті Мінхо. Його ранковий шепіт на моє вухо все ще обпікав шкіру. Він знав. Він бачив мене вночі. І те, як він на мене дивився — не як на безпорадного новачка, а як на гідного суперника — змушувало мою кров швидше бігти венами.

І не тільки через це. Кожного разу, коли він опинявся поруч, я згадувала те відчуття з іншого життя — коли я, ще зовсім слабка, сиділа перед екраном ноутбука і знову й знову передивлялася фільм лише заради нього. У тому світі він був лише пікселями на моніторі, недосяжним героєм, у якого я закохалася без пам’яті, намагаючись втекти від своєї реальності.

Тепер, коли він стояв переді мною — живий, з запахом диму та поту, з цією нестерпно привабливою напівпосмішкою — все це здавалося божевіллям. Я знала про нього майже все: його звички, його сарказм, його відданість друзям. Я любила цей образ роками, і тепер, коли доля буквально кинула мене в його обійми (або під його підозрілий погляд), я не збиралася бути просто стороннім спостерігачем. Моя симпатія до нього була моєю найвразливішою точкою, але водночас і найбільшою силою, що змушувала мене йти до кінця.

Сонце повільно схилялося до горизонту, забарвлюючи стіни Фортеці в колір перестиглих абрикосів та відкидаючи довгі, тривожні тіні на подвір’я. Я спіймала себе на тому, що вже вдесяте витираю один і той самий стіл біля вікна, раз у раз позираючи на величезні кам'яні ворота. Щоразу, коли звідти чувся шум, моє серце робило кульбіт.

Нарешті пролунав горн. Бігуни поверталися.

Мінхо йшов першим. Навіть після дня бігу в пекельному Лабіринті він виглядав зібраним, хоча його груди важко здіймалися, а сорочка прилипла до спини від поту. Він виглядав так, ніби щойно повернувся з самого пекла, але його постава залишалася непохитною. Я швидко витерла руки об передник, пригладила свою грубу сукню і, прихопивши два горнята холодного відвару, вийшла назустріч.

Він стояв біля колодязя, жадібно п'ючи воду. Краплі стікали по його підборіддю, змиваючи пил і кіптяву.

— О, знову ти, Новачку, — він витер рот тильною стороною долоні, помітивши мене. В його очах зблиснув той самий саркастичний вогник. — Все ще намагаєшся бути корисною? Чи Фрайпан завалив тебе роботою так, що ти передумала йти в Бігуни?

Я присіла поруч на лаву, простягаючи йому напій.

— Мене звати Марія, — вимовила я, дивлячись йому прямо в очі. Це ім'я прозвучало дивно, наче відлуння з іншого життя. — Сьогодні згадала.

Мінхо на мить замовк. Його погляд став серйознішим, він ніби пробував моє ім’я на смак.

— Марія... Що ж, Маріє, це краще, ніж «Гей, ти». Сподіваюся, твоє ім'я — це єдине, що до тебе повернулося.

Я зробила ковток відвару, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках, і вдала щиру цікавість:

— Розкажи мені. Що там, за цими стінами? Кажуть, Лабіринт змінюється щоночі. Чому ви повертаєтесь такими... наляканими?

Мінхо коротко засміявся — сухим, позбавленим ілюзій сміхом.

— Наляканими? Принцесо, ми не налякані. Ми просто знаємо, з чим маємо справу. Це не казка на ніч. Там кам'яні стіни, які стискаються так, що чути, як скелі розсипаються на порох. Повітря стає густим, як смола, а тварюки... — він на мить замовк, і його погляд став скляним. — Тіньові Мисливці. Вони не мають форми, вони — це сама темрява, що відривається від стін. Сьогодні ми бачили Химеру. Вона виглядала як людина, але її обличчя розійшлося, оголивши тисячі дрібних зубів. Очі налиті кров'ю жертв.. Вони не просто вбивають, вони випивають з тебе надію раніше, ніж зупиниться серце.

Він нахилився ближче, і його голос став жорстким. Він явно хотів мене залякати, переконати, що кухня — це найбезпечніше місце.

— Ти хочеш там опинитися? Лабіринт — це кладовище для тих, хто вважав, що «просто цікаво» — це достатня причина, щоб вийти за щит.

Я бачила його гру, але я знала про монстрів більше, ніж він міг уявити — у моєму минулому житті ворог був невидимим і сидів усередині мого тіла.

— А магія? — запитала я, нахиливши голову. — Албі показував мені воду. А ти? Ти вже відчув щось у мені? Яка магія в тебе?

Його погляд став підозрілим. Він примружився, вивчаючи мою реакцію.

— А ти відчуваєш? Вчора біля рун... я відчув щось дивне. Твій кулон... чи ти вже відчула ту фіолетову іскру?

Він проігнорував моє питання про його магію..

Але коли почула його питання.. Серце пропустило удар, але я змусила себе розсміятися.

— Вчора я просто боялася, що стіни впадуть. Я... я ще нічого не відчуваю. Зовсім. Поки що лише втому від миття посуду. Мабуть, Богиня обділила мене силами.

Я збрехала так легко, що самій стало моторошно. Кулон під сукнею ніби обурено штовхнув мене в груди, пульсуючи теплом. Мінхо довго дивився на мене. Він не вірив, я бачила це по його очах, але він лише кивнув.

— Можливо, це й на краще, — буркнув він, підводячись. Його висока постать закрила для мене останнє світло сонця. — Магія в цьому світі має свою ціну, Маріє. Іноді краще бути просто дівчиною, яка миє тарілки, ніж тою, кого Лабіринт захоче поглинути першою.

Він розвернувся і пішов до вежі Бігунів, не озираючись. Я залишилася на лавці, відчуваючи холод вечірнього повітря. Він думав, що налякав мене. Але кожне його слово лише підтверджувало мою здогадку: їм не впоратися без мене.

Можливо, через це мені дали другий шанс?