Розділ 6

Мій сон обірвався різко. Грубий штурхан у бік вибив повітря з легень. Я розплющила очі й побачила над собою похмуре обличчя Галлі.

— Вставай, принцесо, — гаркнув він, навіть не чекаючи, поки я прийду до тями. — Фрайпан чекає на кухні. Відсьогодні ти — його головна посудомийка і помічниця. Якщо не хочеш ходити голодною — ворушися швидше.

Він розвернувся і пішов, залишаючи мене наодинці з моїми думками. Галлі був як завжди — нестерпним. Але в глибині душі я була йому вдячна. Кухня — це центр Глейду. Там можна почути все, що потрібно.

Я швидко вмилася холодною водою, яка здалася мені неймовірно цілющою. Мої пальці все ще ледь помітно тремтіли від вчорашньої магії.

Кухня Фрайпана була задимленою, гамірною і повною запахів тушкованого м’яса та диких трав. Фрайпан, хлопець із широкою посмішкою і неймовірною витривалістю, одразу вручив мені фартух.

— Слухай, Новачку, — вигукнув він, перекрикуючи тріск дров у печі. — Ріж овочі, мий казани, не заважай мені рятувати ці голодні шлунки від смерті.

Я посміхнулась і взялася до роботи, намагаючись не видати, що вперше в житті ріжу щось інше, ніж хліб на бутерброди. Але мої руки, наділені новою силою, рухалися вправно, майже механічно.

А потім настав момент, коли повітря на кухні ніби загусло. Наелектризувалось. 

У дверях з’явився Мінхо. Він був у повному екіпіруванні: шкіряні ремені, перев’язі, на стегнах — піхви з мечем і кинджалами. Він був втіленням енергії та небезпеки. Він зайшов, щоб взяти свій ранковий пайок перед виходом у Лабіринт.

Коли він підійшов до столу, наші погляди зустрілися. Його очі — темні, гострі, як обсидіан — на мить зупинилися на моєму обличчі. Я відчула, як усередині мене все стиснулося. Він не був здивований. Він був... насторожений.

— Привіт, — він вимовив це з тією своєю фірмовою напівпосмішкою, яка в кіно змушувала серця глядачів битися швидше. Наживо це діяло як паралізуюча отрута. — Я Мінхо.

— Я... я ще не маю імені, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним. — Але Албі сказав, що ти — найкращий Бігун. Кажуть, ти знаєш кожен камінь у Лабіринті. Я хочу бігати з тобою.

Мінхо розсміявся. Це не був злий сміх, але в ньому відчувалася певна поблажливість, від якої я ледь не закипіла від люті.

— Бігуном? Зі мною? Принцессо, ти навіть не знаєш, куди йдеш. Бігуни — це не про розваги. Це про виживання. Твоє місце тут, з Фрайпаном. Хіба тобі не розповідали правила?

Я міцно стиснула ніж у руці.

— Я вчуся швидше, ніж ти думаєш.

Мінхо взяв свою миску, але, проходячи повз мене, він зупинився. Його рух був настільки швидким і плавним, що я навіть не встигла зреагувати. Він поставив порожню миску на стіл поруч із моїми руками, коли я приготувалась взяти миску і помити.

Він схилився зовсім близько. Я відчула запах його поту, шкіри та металу. Його губи опинилися зовсім близько до мого вуха.

— Не варто гуляти ночами одній біля рун, принцессо, — прошепотів він так тихо, що це було схоже на шелест вітру. — Стіни мають вуха, а Фортеця — очі. І деякі очі дуже не люблять, коли їх дурять.

Він відсторонився, подивився на мене впритул, і в його очах я побачила не сумнів, а знання. Він бачив мене вчора. Він знав, що я була там.

Він розвернувся і вийшов на сонячне світло Глейду, не озираючись.

Я завмерла, дивлячись у прочинені двері. Світ навколо раптом втратив звуки — я бачила, як Фрайпан щось бурчить про картоплю, але нічого не чула. Мінхо знав. А якщо знав він — це питання часу, коли дізнається Албі, Галлі чи хтось інший.

— Гей, ти чого застигла, як статуя? — Фрайпан плеснув мене по плечу, і я ледь не підскочила, впустивши миску. — Давай, роботи повно!

Я почала мити тарілку, з силою втираючи губку, але думки розривали голову. Як він дізнався? Це магія? Чи він просто найкращий слідопит у цьому проклятому місці?

«Мені треба бути обережнішою», — сказала я собі, вдивляючись у власне відображення у воді.

Питання було не в тому, чи хочу я вижити. Питання було в тому, чи зможу я виграти в цій грі, де кожен мій крок бачить Мінхо, а кожен виклик магії стирає шматочок мого справжнього життя.

Чи хочу я насправді повертатися додому? До того лікарняного ліжка, де я була лише тінню самої себе? Або ж я хочу залишитися тут, стати тією, хто зламає цей Лабіринт, врятує їх всіх, навіть якщо наприкінці я забуду, хто така Марія? Хто така я?

Я витерла руки об фартух і подивилася на сонце, що піднімалося над Фортецею. Мінхо вже там, у Лабіринті. І сьогодні я зроблю все, щоб дізнатися, що саме він там шукає.