Розділ 5

Ніч у Фортеці була не такою, як у моєму світі. Тут не було світлового забруднення міста чи ліхтарів, лише густа, оксамитова темрява, що пахла вогким каменем, розпеченим металом і чимось диким — запахом далекого Лабіринту.

Я лежала на своєму солом’яному матраці в загальній прибудові, вслухаючись у дихання Терези. Мене поклали ночувати з нею в одній прибудові. Коли переконалася, що вона спить, я обережно підвелася. Моє серце калатало так гучно, що здавалося, воно лунає на всю Фортецю, наче церковний дзвін. Я була вдягнена в ту саму грубу сукню, яка тепер здавалася моєю другою шкірою.

Кулон на грудях почав пульсувати теплим, майже пекучим світлом. Він тягнув мене до стіни.

Я вислизнула на вулицю. Нічний Глейд виглядав як декорація до готичної казки. Руни, викарбувані в камені, напівпритомно мерехтіли слабким фіолетовим світлом — кольором моєї магії. Я підійшла до однієї з них, торкнувшись пальцями холодного граніту. Текстура каменю під моїми подушечками раптом змінилася; я відчула пульс. Стіна була живою. Вона була... хворою.

«Ти така ж, як я», — подумала я, і по моїх венах пробіг розряд енергії.

Я заплющила очі й обережно, зовсім трохи, дозволила кулону вивільнити силу. Світло довкола мене на мить спалахнуло яскраво-аметистовим кольором. Камінь під моїми руками завібрував, поглинаючи магію, і руни спалахнули з новою силою, випромінюючи захисний бар'єр, який відчувався як невидима стіна тепла.

Але в цей момент тишу порушив інший звук. Легкий шелест тканини та розмірені, важкі кроки чобіт. Залізний звук. Зброя.

Я миттєво відсахнулася від стіни, втискаючись у глибоку тінь вежі. Моє дихання збилося. Серце пропустило удар, а потім почало битися в горлі.

З-за рогу вийшла постать. Це був Мінхо.

При світлі смолоскипів, що горіли вздовж стін, він виглядав вражаюче. Його чорне волосся було скуйовджене, на щоці виднівся свіжий поріз - напевно отримав в Лабіринті, а в очах... у його очах світилася та сама втома і водночас сталева воля, яку я бачила в кіно. Але наживо це було в тисячу разів небезпечніше. Він був прекрасним, мов висіченим із чорного мармуру.

Він зупинився всього за декілька метрів від мене. Я завмерла, ледь дихаючи, боячись, що найменший рух викаже мене. Мінхо озирнувся, його погляд ковзнув по моєму сховку. Моя рука стиснула кулон, щоб приглушити його світіння, яке намагалося вирватися назовні. Наче відчуваючи не тільки руни, але й щось ще, що стосувалося Мінхо.

«Дивно..», — тримаючи кулон подумала я.

Він насупився, ніби відчув щось стороннє в повітрі. Я бачила, як напружилися м’язи на його руках, як він поклав долоню на руків’я меча. Це був момент, коли я могла б вийти, сказати щось, але... це було б помилкою. Він би не повірив. Він навіть не знав хто я. Наскільки мені було відомо, він повернувся коли вже всі полягали спати. 

«Зачекай, Маріє. Не зараз», — наказала я собі.

Він простояв у тиші ще кілька секунд, а потім, коротко зітхнувши, розвернувся і пішов далі, у бік воріт. Його постать зникла в темряві, залишивши після себе лише присмак озону.

Я повільно видихнула, опускаючись на землю. Мої коліна тремтіли. Серце сильно калатало.

Зустріч з ним зараз була б занадто поспішною. Я не хотіла бути для нього просто «ще однією дівчиною, яка не знає свого імені». Я хотіла бути тією, хто принесе зміни. Для себе, для нього та його друзів.  Краще зачекати ранку. Краще з’явитися перед ним тоді, коли він буде збиратися в Лабіринт. В мене вже був план зустрічі.

Я подивилася на свої долоні, що ледь помітно світилися фіолетовим. Магія спрацювала. Я відчула, як спогад про колір очей Насті трохи потьмянів, наче змитий дощем.

«Не знаю яким чином, не знаю коли, але я повернусь. А поки потрібно працювати, щоб спробувати врятувати всіх.»

Я повернулася до своєї прибудови, занурившись у сон, який був наповнений не страхом, а передчуттям першого справжнього діалогу з тим, хто, як я знала, стане моєю найбільшою небезпекою — і моїм найбільшим коханням.