Розділ 3

Скрегіт металу об метал розрізав тишу, наче лезо бритви. Ящик здригався, піднімаючись угору з такою силою, що мене підкинуло на підлозі. Я вчепилася в холодні залізні прути стінок, і перше, що мене вразило — це мої руки. На них не було синців від голок. Шкіра виглядала здоровою, а під нею відчувався міцний пульс.

Але щось було не так. Дуже не так.

Я опустила погляд униз і завмерла. Замість моїх зручних джинсів та оверсайз-худі, в яких я була Києві, на мені була важка сукня з грубого, темно-сірого льону. Вона не була пишною чи королівською — звичайний середньовічний одяг для праці, перетягнутий на талії шкіряним шнурком. Рукави були довгими й вузькими, а на ногах я відчула не кросівки, а грубі черевики на шнурівці.

«Сукня? — промайнуло в голові. — У Лабіринті не було суконь. Тільки штани, бруд і спортивні кофти».

Кулон на шиї раптом обпік груди холодним пульсом, наче нагадуючи: це інша гра.

«О,ні.. Не може бути! Це не той сюжет який я знала, щось змінилось. Та жінка відправила мене не туди..»

Раптом рух припинився. Світло, що пробилося крізь щілини зверху, засліпило мене. Я зажмурилася, прикриваючи очі долонею, і почула голоси. Вони були гучними, грубими, наповненими тим самим підлітковим азартом, про який я читала, але з якимось новим, металевим присмаком.

Дві стулки над головою розійшлися з важким стогоном.

— Дивіться, ще одна дівчина! — вигукнув хтось нагорі. — Ящик збожеволів, два дні поспіль — дівчата?

«Дівчата? Значить, Тереза вже потрапила сюди?»

Я повільно звелася на ноги, відчуваючи дивну легкість у тілі. Хвороба зникла, залишивши по собі порожнечу, яку тепер заповнювала фіолетова іскра кулона. Я підняла голову і ледь не впустила маску «переляканого новачка».

Наді мною височіли не просто кам'яні стіни Глейду. Це була фортеця. Велетенські сірі брили були прикрашені викарбуваними символами, по кутах височіли оглядові вежі з дерева та заліза, а замість сучасних ліхтариків скрізь висіли смолоскипи, з яких валив густий дим. Хлопці, що оточили край Ящика, виглядали так, ніби зійшли з ілюстрацій до хронік Столітньої війни: шкіряні перев'язі, брудні туніки, короткі мечі за поясами.

Двоє хлопців спригнули вниз, у мій залізний кокон.

Першого я впізнала б навіть у найтемнішому кутку Пекла. Галлі. Він виглядав ще масивнішим, ніж у моїй уяві. Його обличчя було застиглою маскою підозри, а на грудях красувався нагрудник із грубо вичиненої шкіри.

Другий... мій подих перехопило. Томас. Головний герой. Рятівник. Але зараз він виглядав розгубленим, його каштанове волосся було розпатлане, а на обличчі читалася втома людини, яка сама потрапила сюди декілька днів тому.

— Гей, ти мене чуєш? — Галлі зробив крок до мене, і я інстинктивно відсахнулася, втиснувшись у кут.

«Час грати, Маріє. Від цього залежить твоє життя», — наказала я собі.

— Де... де я? — мій голос тремтів, і мені навіть не довелося сильно старатися. Страх перед невідомим світом був цілком реальним. — Хто ви? Що це за місце?

— Спокійно, — Томас зробив крок уперед, випередивши Галлі. Він простягнув мені руку, і в його погляді було стільки співчуття, що мені на мить стало соромно за свою брехню. — Ми самі не знаємо всього. Тебе звати... як тебе звати?

Я відкрила рот, щоб сказати «Марія», але вчасно прикусила язика. Всі новачки забувають імена. Це правило.

— Я... я не пам'ятаю, — я закрила обличчя руками, вдаючи відчай. — Чому я нічого не пам'ятаю?

— Класика, — буркнув Галлі, оглядаючи мене з ніг до голови. Його погляд зупинився на моєму кулоні, і я швидко прикрила його рукою, сховавши під грубу тканину сукні. — Що це? — грубо питає.

Я заклякла, але Томас простягнув мені руку. 

— Залиш її, Галлі, — відрізав Томас. — Вона налякана.

Томас знову подивився на мене.

— Це Глейд. Або Фортеця, як ми його називаємо. Ми тут зачинені. Але ти в безпеці... принаймні поки сонце не сіло.

Я дозволила йому допомогти мені піднятися. Коли моя долоня торкнулася його руки, я відчула дивний холод від свого кулона. В моїй голові пронеслися кадри з книги: Томас у Лабіринті, Томас втрачає Чака, Томас вбиває зараженого Ньюта, Томас руйнує все.

«Ні, не можна цього дозволити. В мене є шанс врятувати їх всіх. До одного. І Албі, і Чака, і Ньюта, і навіть Терезу. Я спробую.»

Але в цій історії все буде інакше. Я подивилася на високі кам'яні ворота, що вели в глибину Лабіринту. Вони не були механічними. Вони виглядали як вхід до зачарованого замку — величні, обростаючі мохом і неймовірно древні.

Томас думає, що він тут головний. Він думає, що він знайде вихід. Але я знаю фінал. І я знаю, що за цими стінами нас чекає щось значно гірше за звичайних Гріверів.

— Ласкаво просимо в наше пекло, — кинув Галлі, вилазячи з Ящика. — Сподіваюся, ти вмієш готувати чи прати, бо від дівчат у сукнях тут мало користі.

Я промовчала, лише сильніше стиснула пальцями прихований під одягом кулон. Якби він тільки знав, на що здатна «дівчина в сукні», коли в її руках — магія снів, а в голові — знання їхнього майбутнього.

«Вибач, Томасе, — подумала я, дивлячись у його добрі очі. — Але в цій частині історії головною героїнею буду я».