Розділ 2

Спочатку була тиша. Не та гнітюча тиша лікарняних коридорів, що пахне ліками та страхом, а густа, оксамитова невагомість. Я не відчувала свого тіла — і це було найкращим подарунком на моє двадцятиріччя.

Ні болю в легенях. Ні печіння в горлі. Ні задишки.

Я пливна в цій нескінченній темряві, наче в теплих водах океану, і вперше за багато місяців зробила вдих — глибокий, на повні груди. Повітря було солодким, як мед, і воно не завдавало болю.

«Невже це все? — подумала я, і ця думка не викликала жаху. — Невже я померла на власному ліжку, поки Настя заварювала чай на кухні?»

Раптом десь попереду спалахнуло світло. Спочатку маленька крапка, наче зірка, що впала в колодязь, а за мить вона перетворилася на широку сяючу вирву. Тунель. Класичний «вихід», про який пишуть у книгах. Але замість сліпучого білого сяйва, темрява навколо мене почала вібрувати фіолетовим. Глибоким, королівським аметистовим кольором, що розтікався венами мого невидимого тіла.

— Ти ще не готова до фіналу, Маріє, — голос прозвучав не у вухах, а прямо в моїй свідомості. Він був холодним, як гірський кришталь, і водночас ніжним, як шелест шовку.

З фіолетового туману виринула постать. Це була дівчина — висока, струнка, одягнена в сукню, що здавалася зітканою з нічного неба та зірок. Її обличчя прикривала витончена золота маска, що імітувала риси богині, залишаючи відкритими лише очі — два бездонні джерела чистого світла.

Я завмерла, не в силах поворухнутися. Вона виглядала величною і небезпечною водночас.

— Хто ти? — мій голос у цій порожнечі звучав чисто й сильно.

— Я та, хто дає другий шанс тим, хто занадто рано дочитав свою книгу до кінця, — вона повільно підійшла ближче, і простір навколо нас почав змінюватися. — Тобі подобається цей світ, Маріє? Світ Лабіринту, де кожен біг має сенс?

Я здригнулася. Вона знала мої думки.

— Це гра, — вела далі вона, провівши рукою в повітрі, і перед моїми очима пронеслися кадри: високі кам’яні стіни, заплутані коридори та обличчя хлопців, яких я знала лише зі сторінок. — Але тепер ти не глядач. Ти — фігура на дошці. Я дарую тобі життя там, де інші знаходять лише смерть. Але пам’ятай правила: ти маєш пройти весь сюжет від початку до кінця. Кожна глава, кожен поворот, кожен вибір має бути прожитий тобою особисто. Тільки тоді ти зможеш повернутися у свій світ. Справжньою. Здоровою.

— А якщо я не захочу повертатися? — питання вилетіло швидше, ніж я встигла його обдумати.

Богиня за маскою ледь помітно всміхнулася кутиками губ.

— Тоді Лабіринт забере тебе назавжди. Але магія, яку я тобі дарую, має свою ціну.

Вона простягнула руку. На її долоні лежав кулон на срібному ланцюжку — великий камінь кольору моєї хвороби, фіолетовий аметист, всередині якого, здавалося, билося живе серце.

— Це — Лабіринт Снів, — промовила вона, одягаючи кулон мені на шию. Камінь обпік шкіру холодом, а потім врізався в мої груди, стаючи частиною мене. — Він наділить тебе силою. Ти зможеш змінювати реальність, захищати друзів, руйнувати стіни, рятувати життя. Але слухай уважно: кожен раз, коли ти використовуватимеш магію, ти втрачатимеш частку своєї пам'яті про реальний світ.

Я відчула, як холодок пробіг по спині.

— Тобто?

— Чим сильніше ти чаклуєш, тим менше пам’ятаєш Настю, батьків, своє минуле. Якщо ти витратиш забагато сили, ти забудеш, навіщо тобі повертатися. Ти станеш тінню в цьому Лабіринті, вічною бранкою сну, яка навіть не пам'ятає власного імені. 

Я подивилася на кулон. Ціна була жорсткою. Забути Настю? Забути своє життя? Але альтернатива... альтернатива — це біле простирадло і зупинка серця в холодній кімнаті Києва.

Я не хотіла так закінчити. Я хочу жити. Я хочу спробувати. 

— Я згодна, — твердо сказала я.

— Тоді прокидайся, Новачку, — богиня торкнулася мого чола холодними пальцями. — Гра почалася.

Світ вибухнув. Фіолетовий туман перетворився на залізну клітку, солодке повітря — на запах іржі та мастила, а тиша — на оглушливий металевий скрегіт. Я розплющила очі й відчула, як підлога піді мною здригається, піднімаючи мене вгору.

Я була в Ящику. І я була готова до цього сюжету. До нового життя.