Розділ 1

Стеля аудиторії здавалася мені велетенською білою пустелею. Голос викладача долинав звідкись здалеку, наче крізь товстий шар вати, перемішуючись із моїм власним хрипким диханням. Я дивилася на свої пальці, що стискали ручку: вони були блідими, тремтіли.

«Десяте березня, — промайнуло в голові. — Мені двадцять. І я ледве можу всидіти на стільці».

Кожна хвилина лекції здавалася вічністю. Я відчувала, як хвороба, яку я так ретельно приховувала від усіх, повільно висмоктує з мене залишки тепла. Всередині грудної клітки щось стискалося, заважаючи зробити повноцінний вдих.

— Маш, ти мене чуєш? — почула я стривожений шепіт поруч.

Я важко повернула голову. Настя дивилася на мене своїми карими очима, і в них було стільки тривоги, що мені захотілося заплющити очі. Вона була моїм єдиним світлом у цьому сірому київському березні.

— Я в нормі, — збрехала я, і мій голос прозвучав наче шелест старого паперу. — Просто трохи паморочиться голова.

— Ти біла, як стіна, — Настя накрила мою руку своєю теплою долонею. — До біса цю пару. Йдемо звідси.

Для мене березень у Києві завжди нагадував затяжну хворобу: сірий, вологий і безжально холодний. Десяте березня зустріло мене колючим вітром, що забивався під шарф, і дрібним крижаним дощем, який миттєво перетворював асфальт на дзеркало.

— Маш, ну ще трошки, бачиш — он та зупинка! — Настя міцніше перехопила мене під лікоть, практично тягнучи на собі.

Анастасія була моєю повною протилежністю: рум’яна від холоду, енергійна, з очима кольору чорного шоколаду. Вона знала про мій стан більше за інших, хоча я до останнього приховувала результати останніх обстежень, де чорним по білому було написано, що час — це розкіш, якої в мене більше немає.

— Я... я зараз, Насть... — я зупинилася біля облупленого ліхтарного стовпа. Серце калатало десь у самому горлі, неритмічно, мов зламаний годинник. — Просто дай мені... секунду.

— Гей, дивися на мене, — Настя зупинилася навпроти, взявши моє обличчя у свої теплі долоні. — Дихай зі мною. Вдих — видих. Маш, ти ж сьогодні іменинниця. Пам'ятаєш, що ми планували? Величезний торт, какао і жодних розмов про хвороби. Я навіть вивчила імена твоїх бігунів з Лабіринту, щоб ми могли їх обговорити! Хто там твій улюблений? Саркастичний азіат?

Я спробувала посміхнутися, але губи здригнулися. — Мінхо... — прошепотіла, і в цьому імені було стільки туги за світом, де люди бігають не тому, що в них здорові легені, а тому, що вони мають мету.

— От саме він! — Настя відчайдушно намагалася розсмішити мене, хоча в її власних очах вже збиралися сльози, які вона намагалася видати за краплі дощу. — Ми прийдемо до тебе, я заварю той чай з кардамоном, який ти любиш, і ми будемо читати твої улюблені книги і дивитися фільми. Ти тільки тримайся, чуєш? Не здавайся мені тут, на цій брудній вулиці.

Я дивилася на подругу крізь туман, що застилав зір. Настя була завжди моїм якорем, моєю останньою ниткою, що зв’язувала з цим світом. Але нитка ставала дедалі тоншою.

— Все йде на перекосяк, Насть... — голос зірвався, по щоці потекла гаряча сльоза. — Універ, ці аналізи... Я наче живу в зламаній версії реальності. Мені здається, я просто... вичерпалася. Як стара батарейка. Це кінець.. 

— Не смій так казати! — Настя майже крикнула, притискаючи мене до себе в міцних обіймах. — Ти найсильніша людина, яку я знаю. Ти борешся щодня. Давай, зробимо ще десять кроків до тролейбуса. Заради мене.

Я зробила ці кроки. Пам’ятала холод сидіння в транспорті, пам’ятала, як Настя всю дорогу тримала мене за руку, намагаючись зігріти крижані пальці своїми. Настя щось без зупину розповідала — про нові серіали, про дивні жарти викладачів, про те, що завтра обов’язково визирне сонце. Вона створювала навколо мене кокон із любові, намагаючись відштовхнути неминуче.

Коли ми нарешті опинилися в моїй квартирі, сутінки вже поглинули місто.

— Я зараз поставлю чайник, — Настя метушилася на маленькій кухні, гриміла горнятками, навмисно роблячи багато шуму, щоб не чути тиші, яка ставала дедалі важчою.

Я знесилено впала на ліжко. Сил не було навіть на те, щоб зняти пальто. На тумбочці лежала розкрита книга. Сторінка, де Мінхо веде підлітків у глибину Лабіринту.

— Маш, я купила твої улюблені тістечка! — вигукнула Настя з кухні, але її голос раптом став звучати дуже далеко, наче з іншого кінця довгого тунелю. — Маш? Ти що, заснула?

Я так хотіла відповісти. Хотіла сказати «дякую», хотіла попросити вибачення за те, що залишаю її одну в цей сірий березневий вечір. Але язик не слухався. 

Перед очима попливли дивні образи. 

— З днем... народження... — почула власний шепіт, який розчинився в темряві.

Останнім, що я відчула в реальному житті, був теплий дотик руки Насті до щоки та відчайдушний крик подруги: «Маріє! Прокинься! Машо! Будь ласка! Ти не можеш просто так піти! Прокинься!»

А потім настав спокій. Біль зник. Тяжкість у грудях розчинилася, наче її ніколи й не було.

Я зробила вдих. Глибокий. Повний. Перший вдих людини, яка більше не була хворою.

Темрява, що накрила мене, не була чорною. Вона пульсувала фіолетовим світлом, і в цій темряві я вперше за довгі місяці відчула, що мені більше не боляче.