Розділ 52

Знайомство моєї родини з новим світом, який став для мене домом, пройшло дивовижно легко й природно. Здавалося, самі стіни замку раділи цьому возз’єднанню. Мама й тато майже одразу знайшли спільну мову з Алексіс. Вони влаштувалися в затишній вітальні, де Алексіс з її неземною грацією та мудрістю розливала чай, а моя мама ділилася з нею якимись кулінарними секретами з нашого світу. 

Але найбільшим магнітом для всіх, звісно ж, стали Джей і Ліра. Мої батьки та Наташа кожну вільну хвилину приділяли малюкам. Тато, який завжди намагався виглядати суворим, тепер абсолютно розтанув: він обережно тримав Джея на руках, підкидав його на кілька сантиметрів угору і щось лагідно бурмотів, від чого малий задоволено гукав. Наташа ж не відходила від Ліри, розглядаючи її крихітні пальчики й пухкі щічки.

Дивлячись на цю картину, я просто не змогла втриматися від шпильки.

— Знаєте, — голосно промовила я, обіймаючи Мінхо за талію і хитро мружачись на сестру, — ми ж усі роки були впевнені в одному. Раз Наташка перша вийшла заміж, то саме вона мала зробити маму й тата дідусем і бабусею. А тут — бац! — і не тут-то було. Я перехопила першість, та ще й в іншому всесвіті!

Вітальня вибухнула щирим сміхом. Наташа жартівливо кинула в мене подушкою з дивана, але теж розсміялася, піднімаючи руки в знак капітуляції.

— Ну вибачте! — крізь сміх відповіла вона. — Хто ж знав, що моя молодша сестра виявиться такою спритною, та ще й відхопить собі цілого Короля з тінями!

Мінхо, почувши це, лише тихо й задоволено посміхнувся, міцніше притискаючи мене до свого боку. Моя родина прийняла його неймовірно тепло. Батько довго розмовляв із ним про відповідальність, про захист сім'ї, і я бачила, як між двома головними чоловіками мого життя виростає глибока взаємоповага. Вони були спокійні за мене, бо бачили, як Мінхо дивиться на мене — з тим самим обожнюванням і фанатичною готовністю захищати до останнього подиху.

Ми провели разом багато годин, розмовляючи про все на світі. Але в якийсь момент розмова зайшла про те, як живе наш рідний світ. Мама опустила очі, а тато важко зітхнув, перш ніж вимовити слова, які змусили моє серце зажатися від жаху. Вони розповіли, що в Україні зараз іде повномасштабна війна. Вони говорили про сирени, про вибухи, про постійну небезпеку й страх за майбутнє.

— Маруська, — тихо сказала мама, беручи мене за тремтячу руку, — коли ти зникла, ми ледь не збожеволіли. Але зараз... бачачи тебе тут, у цьому затишному, квітучому замку, поруч із люблячим чоловіком і цими прекрасними дітками... ми навіть раді, що ти в іншому світі. Тут ти в безпеці. Твої діти не знатимуть, що таке ховатися в бомбосховищах.

Почувши це, я повністю розклеїлась. Сльози застелили очі, душили горло. Мені стало так страшно за них, що я вчепилася в маму з татом, наче маленька.

— Ні... ні, будь ласка! — розридалася я, благально дивлячись на них крізь завісу сліз. — Залишайтеся тут! Зі мною, з Мінхо, з онуками! Тут величезний замок, тут безпечно, ми захистимо вас! Наташ, залишайтеся, ну куди ви повернетеся?! Там же небезпечно!

Мінхо одразу ж підтримав мене, його голос звучав твердо й упевнено:

— Для вашої родини тут завжди відкриті двері. Ми забезпечимо вам усе необхідне. Будь ласка, залишайтеся.

Батьки переглянулися, і в їхніх очах була така невимовна туга, змішана з непохитною стійкістю. Мама лише ніжно витирала мої сльози, нічого не обіцяючи.

Минув місяць. Це був найщасливіший і водночас найщемливіший місяць у моєму житті. Ми гуляли садом, святкували хрестини, Настя з Наташою згадували минуле, а Галлі, Албі та Томас показували моєму татові замок. Але цей час пролетів як одна мить.

Коли місяць добіг кінця, батьки та Наташа підійшли до нас із Мінхо. По їхніх обличчях я одразу все зрозуміла. Вони прийняли рішення. Самі. Свідомо й непохитно.

— Марусь, донечко, — м'яко почав тато, кладучи свою важку долоню мені на плече. — Ми безмежно щасливі за тебе. Наші серця тепер спокійні, бо ми знаємо, що ти в надійних руках. Але наш дім там. Наша земля, наше життя, наші люди — все там. Ми не можемо просто втекти й залишити все, навіть заради цього раю. Ми маємо повернутися.

Я знову хотіла заперечити, знову почала плакати, але Наташа підійшла й міцно обняла мене.

— Ми будемо обережними, обіцяю, — прошепотіла вона мені на вухо. — Але тато правий. Ми маємо бути там. Головне — будь щасливою тут для нас. Рости наших онуків. А ми знатимемо, що десь у паралельному всесвіті наша маленька Маруська тримає небо для своєї власної родини.

Це був вибір, який я не могла змінити, але який змусив мене поважати своїх батьків ще більше. Вони поверталися в небезпеку, залишаючи мені свій найтепліший благословенний спокій, який тепер мав гріти мене крізь усі світи.

Повітря на галявині стало густим і прохолодним, коли Мінхо зробив крок уперед, готуючись підняти свої тіні та відкрити завісу між світами. Магія вже починала іскрити навколо його пальців, коли Наташа раптом зупинилася. Вона повернулася до Насті, яка стояла трохи осторонь, міцно зчепивши пальці в замок.

— Насть, — тихо, але дуже виразно покликала моя сестра, вдивляючись у її обличчя. — Подумай добре. Портал відкривається зараз. Там, удома, у тебе залишилося навчання, робота... Твої батьки збожеволіють від невідомості, якщо ти не повернешся. Ти впевнена, що хочеш залишитися?