Розділ 51

Ранок хрестин зустрів мене таким диким мандражем, що пальці відмовлялися слухатись, коли я застібала ґудзики на своїй святковій сукні. Я раз у раз підбігала до колисок, перевіряла, чи не занадто туго сповиті Джей та Ліра, чи не холодно їм, чи не гаряче. Мене буквально трясло. Хотілося, щоб усе пройшло ідеально, адже цей день мав стати початком їхнього нового, світлого життя, вільного від жахів нашого минулого.

Але щойно ми переступили поріг храму, де крізь високі вітражні вікна лилися різнокольорові промені сонця, моє хвилювання почало танути. Атмосфера була урочистою, пахло ладаном, свіжим воском і чимось невловимо магічним.

Настя виглядала просто чарівно. Вона обрала ніжну світло-бузкову сукню, яка неймовірно пасувала до її очей. Коли вона з трепетом узяла на руки малого Джея, хлопчик навіть не пискнув — навпаки, затишно вмостився, видавши тихе, довірливе сопіння. Настя вся аж світилася від гордості.

А от Галлі поруч із нею був окремим видовищем. Наш кремезний, вічно насуплений воїн у святковому каптані виглядав так, ніби йому замість Ліри дали потримати кришталеву вазу, наповнену порохом. Його широкі пошрамовані плечі були напружені, а великі долоні тримали доньку з такою зворушливою обережністю, що я ледь стримувала посмішку.

Коли священик почав читати молитви, я відчула, як гаряча долоня Мінхо лягла мені на талію, притягуючи до свого боку. Ми стояли трохи позаду хрещених.

— Дивись на Галлі, — тихо, ледь чутно прошепотів мені на вухо Мінхо, а в його голосі прокинулися знайомі іронічні нотки. — Він боїться навіть дихнути в бік малої. Здається, на полі бою проти сотні ворогів він так не панікував.

— Не смійся з нього, — так само пошепки відповіла я, не зводячи очей з вівтаря. — Він дуже старається. Але ти подивись краще, як він скошує погляд на Настю.

Якраз у цей момент Настя обережно поправила пелюшку на Джеї й лагідно посміхнулася Галлі, ніби підбадьорюючи його. Галлі на мить завмер, його суворе обличчя пом'якшало, і він ледь помітно, кутиками губ, посміхнувся їй у відповідь. Справжньою, щирою посмішкою, якої ми від нього місяцями не бачили.

—«Ого, — пролунала в моїй голові здивована думка Мінхо. — А Королева-мати виявилася правицею долі. Вони стоять поруч всього десять хвилин, а наш запеклий буркотун уже тане, як лід на сонці».

— «Я ж казала тобі, — подумки відповіла я йому, відчуваючи, як наш зв'язок іскриться від задоволення. — Вона виплакала його життя у тій палаті. Вони мають бути разом. Подивись, як вона на нього дивиться, коли він перехоплює Ліру зручніше».

— Справді, — вже вголос, дуже тихо промовив Мінхо, залишаючи швидкий поцілунок на моїй скроні. — Вони гарно виглядають з нашими дітьми. Галлі біля неї наче взагалі іншою людиною стає. Більш... живою, чи що. Це класно. Ти була права.

— Мені так спокійно зараз, Мінхо, — прошепотіла я, сильніше тулячись до його плеча. — Все так, як і мало бути.

— «Це тому, що ми нарешті перемогли, кохана. І це наш трофей — бачити їхнє щастя і тримати наше майбутнє», — його ментальний голос огорнув мене теплом, витісняючи залишки будь-якого страху.

Церемонія пройшла ідеально. Дітки поводилися чемно, а коли священик оголосив їх хрещеними, Галлі якось зовсім по-лицарськи притримав Настю за лікоть, коли вона трохи перечепилася за край сукні. Між ними знову пролетів той самий довгий, промовистий погляд, від якого у мене всередині все радісно переверталося.

Після завершення церемонії всі гості рушили до святкової зали, а ми з Настею на кілька хвилин залишилися в затишному куточку біля виходу з храму. Малят уже забрала Алексіс, щоб дати їм відпочити.

Настя підійшла до мене, її очі все ще блищали від пережитих емоцій. Вона міцно обняла мене за шию.

— Машко, дякую тобі, — тихо сказала вона, відсторонюючись. — Вони такі прекрасні. Я досі не можу повірити, що тримала це маленьке диво на руках. Це такий важливий день...

— Тобі дякую, Настюш, — я посміхнулася, поправляючи їй пасмо волосся. — Ти була неймовірна. І, до речі, з Галлі ви виглядали просто... ну, дуже гармонійно. Навіть Мінхо це помітив.

Настя миттєво почервоніла, опускаючи очі, але на її губах з'явилася м'яка посмішка.

— Ой, облиш... Хоча, знаєш, він сьогодні справді був іншим. Може, твій чоловік і правий, і в ньому таки є щось людське, — вона тихо засміялася, але потім її погляд раптом став серйознішим, глибшим. Вона взяла мене за руки. — Я просто стояла там, дивилася на цю красу, на малюків, на вас із Мінхо... і подумала. Маріє, все так чудово. Було б так добре, якби зараз тут, поруч із тобою, були твої батьки. Щоб вони побачили, якою неймовірною мамою ти стала, і які в них підростають онуки. Вони б так тобою пишалися...

Ці слова влучили в саме серце. Уся та напруга, яку я стримувала тижнями, весь цей святковий мандраж і глибоко схована туга за домом раптом прорвалися назовні. Замок, магія, королівство — усе це зникло, залишаючи лише маленьку дівчинку, яка до нестями сумувала за батьківським теплом і домом.

Мої губи затремтіли. Очі миттєво налилися сльозами, і перша гаряча крапля покотилася по щоці. Я повністю розклеїлась.

— Насть... — мій голос зірвався на хрипкий шепіт. Я закрила обличчя долонями, плечі заходили ходором від тихих, але нестримних сліз. — Я так... я так хочу, щоб вони були тут. Ти навіть не уявляєш, як мені їх не вистачає. Особливо сьогодні.