Розділ 47

Після того, як фіолетове світло моїх іскор випалило ворогів до останнього попелу, я відчула себе порожньою посудиною. Кожна клітинка мого тіла кричала від виснаження, але я не мала права падати. У мене було ще одне завдання — останнє на сьогодні.

Зібравши останні крихти волі, я використовувала магію, щоб обережно перенести поранених у медпункт. Це було нестерпно боляче для моїх рук, що ще тремтіли після пологів, але я не зупинялася.

Офіційна зала перетворилася на лазарет. Повітря було важким від запаху трав, крові та нестерпної тривоги. Жінки й дівчата, ще хвилину тому налякані до смерті, зараз працювали злагоджено, як єдиний механізм.

Я увійшла в окрему кімнату, де лежали наші друзі. Картина розривала серце.

Настя, як тільки побачила понівеченого Галлі, видала задушливий схлип. Вона впала на коліна біля нього, і її пальці, що ще недавно тремтіли від страху, зараз вправно промивали глибокі рани на його тілі. Вона плакала, але не зупинялася ні на секунду.

Тереза, ледь тримаючись на ногах, зосередилася на Томасі. Її магічні нитки повільно, болісно зашивали розірвану грудну клітку, і я бачила, як Тереза блідне від кожної витраченої краплі власної сили.

Албі був у надійних руках — дівчина, яка завжди йому подобалася, не відходила ні на крок, з такою ніжністю перев'язуючи його опіки, що навіть крізь напівзабуття Албі ледь помітно посміхнувся.

Ньют і Фрайпан... жіночка середніх років, що взялася за них, діяла впевнено, як справжній майстер.

Але мої ноги самі принесли мене до нього.

Мінхо.

Він лежав на вузькому ліжку, такий блідий і нерухомий, що я на мить перестала дихати. Його дихання було ледь вловимим, рваним. Рана від вогняної кулі під серцем виглядала як чорна, обвуглена діра.

Я опустилася на коліна біля нього. Мої руки дбайливо вкрили його груди, і я спрямувала все, що в мені залишилося, у нього. Я не просто лікувала — я вливала в нього своє життя. Мої іскри, фіолетові, м'які, як шовк, заповнювали його зсередини, підтримуючи згасаюче полум'я його серця.

— Мінхо, не смій, — прошепотіла я, відчуваючи, як мої власні сили тануть. — Я тут. Ми тут. Ти маєш повернутися.

Я не знала, чи він чує мене крізь ту ментальну стіну, яку збудував. Але я не відходила. Я сиділа поруч, тримаючи його за руку, відчуваючи, як його слабке серце починає битися трохи рівніше під дією моєї магії.

Десь зовсім поруч, у найтеплішому кутку медпункту, я бачила маленькі згортки.

Алексіс.

Вона доглядала за ними з такою відданістю, на яку здатна лише та, хто бачить крізь час. Наші діти — хлопчик і дівчинка — були напрочуд тихими. Вони спали, закутані в теплі тканини, немов відчували, що батьки зараз борються за світло для них.

Я кинула на них короткий погляд, відчуваючи дивну, майже нереальну гордість. Вони були здоровими. Вони були живими.

Я знову повернулася до Мінхо. Очі мої злипалися. Я вливала в нього кожну краплю іскор, що ще тліли в мені. Мені було все одно, що буде зі мною завтра. Головне, щоб завтра настав день, коли він розплющить очі, подивиться на мене своїм глибоким поглядом і вперше побачить наших дітей.

Я поклала голову на край його ліжка, не відпускаючи його холодної руки, і дозволила темряві нарешті забрати мене у свій обійми. Я знала — я зробила все. Тепер залишалося тільки чекати, чи витримає він цей шлях назад до нас.