Розділ 46. Мінхо

День перший

Я не знав, що гірше: свист лез, чи та мертва тиша, яку я власноруч створив у своїй голові. Коли я розірвав наш зв'язок з Марією, я відчув, як частина моєї душі відмерла. Але це було необхідно. Якщо вона відчує мій біль, якщо відчує, як холоне моє серце — вона кинеться сюди, в епіцентр м'ясорубки.

Вони були людьми лише за формою. Очі — порожні, рухи — механічні. Вже до вечора першого дня мої руки, вкриті запеченою кров'ю, ледь стискали мечі. Албі, наш незмінний лідер, прийняв на себе перший магічний удар, який мав рознести залу, і тепер його тіло здригалося в судомах, а шкіра вкрилася химерними опіками, що світилися отруйним кольором. Фрайпан, який прикривав відступ, був вражений уламками того ж вибуху — його колись сильні руки безсило звисали, пробиті наскрізь. Я знав, що Марія не пробачить мені цієї ментальної стіни. Але я б знову побудував її, аби тільки вона була в безпеці.

День другий

Сонце знову зійшло, але я не бачив його світла. Тільки сірий пил, попелище і нескінченні ряди ворогів. Мої тіні почали зраджувати мене — вони стали тонкими, як дим.

Ситуація стала катастрофічною: Галлі, який до останнього тримав північну браму, опинився під завалами — його обладунки були вкриті глибокими рваними ранами. Ньют, чий стратегічний талант рятував нас, лежав на підлозі, намагаючись зупинити кров, що пульсувала з жахливого порізу на нозі; його обличчя стало кольору пергаменту, а подих переривався. Наші вірні воїни танули на очах, перетворюючи підлогу на місиво.

А Томас, бачачи винищення братів, з розпачливим криком кинувся вперед, але був збитий з ніг ворожим закляттям, що розірвало його грудну клітку. Він лежав нерухомо, і кожна його рана відгукувалася в мені страшніше за власні. Я був на межі виснаження. Кожен подих давався з зусиллям, легені горіли, ніби всередині хтось розвів багаття. Думки про Марію були єдиним, що тримало мене на ногах. Я малював у пам’яті її посмішку, її аромат... Але з кожною годиною цей образ ставав все більш примарним.

— «Невже це все? — пульсувало в скронях. — Невже я так і не побачу, на кого схожа наша дитина?»

День третій 

Смерть прийшла не зі сталевим клинком. Вона прилетіла у вигляді кулі вогню — яскравої, неприродно гарячої, що влучила прямо під серце.

Удар відкинув мене на холодне каміння. Світ навколо раптом зблід, втративши свої обриси. Біль... він зник, поступившись місцем моторошній легкості. Я впав на спину, дивлячись у небо, яке раптом почало розколюватися. І тоді це сталося. Звідусіль, крізь тріщини в реальності, крізь стіни замку, крізь саму землю почало бити яскраве фіолетове світло. Воно було нестерпно красивим. Марія. Це була вона. Її магія, її нестримна, чиста енергія іскор заповнила все.

У цьому світлі я побачив її. Вона стояла переді мною — чітка, наче я міг простягнути руку і торкнутися її шкіри. Вороги навколо закричали — ці пронизливі крики були не від ярості, а від агонії. Їхня монструозна природа не витримувала чистоти її любові та материнської сили. Я чув звуки, але вони долинали, як з-під води.

— «Крики... наші чи їхні?» — думка була в’язкою.

Хтось кричав моє ім'я так відчайдушно, що моє серце на мить здригнулося.

— Марія... — я спробував прошепотіти це ім'я, але з губ не вирвалося ні звуку.

Тільки кров, що відчувалася на губах як залізо. Світло стало єдиним, що залишилося. Воно огорнуло мене, як кокон. Магії в мені більше не було. Тільки тиша. Це було так приємно — просто заплющити очі. Я втомився. Я виконав свою роботу, я захистив їх. Тепер можна спати. Я відчував, як світло Марії проникає в мої рани, але було вже занадто пізно. Я просто хотів поспати, і в цьому сні, я знав, я нарешті побачу її — мою дружину, наше життя, нашу дитину.