Розділ 45

Звуки наверху перетворилися на суцільний хаос. Гуркіт сталі, вибухи магічних іскор, дикі крики та відлуння тіней — підземелля здригалося так, ніби саме серце гори намагалося вирватися назовні. Пил сипався зі стелі, забиваючи легені, але захисний щит Терези тримався. Вона стояла в центрі кола, бліда, майже прозора від напруги, її руки тремтіли, але купол навколо нас пульсував сріблястим світлом, стримуючи натиск руйнувань.

Але для мене світ стиснувся до розмірів мого власного тіла, яке розривалося на частини.

Я не знала, скільки минуло часу. Годину? Вічність? Кожна перейма була як удар магічного молота. Настя не відпускала мою руку — її долоня була мокрою від мого поту, вона постійно щось шепотіла, втирала мені чоло, але я майже не чула її. Мій голос хрипів від криків, а перед очима все пливло фіолетовими плямами.

Я відчувала, як сили витікають з мене разом із кожною хвилею болю. В якийсь момент я просто обм’якла, напівлежучи на руках Насті, дихання стало поверхневим, а свідомість почала повільно занурюватися в чорну безодню.

«Це все... це кінець...» — промайнуло в голові.

Раптом відчуття холоду змінилося на дивне, ледь вловиме тепло. Запахи сирості та пилу відступили, замінивши їх ледь відчутним ароматом озону та нічних квітів — ароматом, який так часто супроводжував Мінхо.

Я примружила повіки, намагаючись сфокусувати розмитий зір. Наді мною нахилилася жінка.

Її обличчя... це було неможливо. Це було обличчя Мінхо, тільки витончене, з м’якими рисами та очима, в яких відбивалася не вогняна лють воїна, а глибока, спокійна мудрість океану. Ті ж самі високі вилиці, та сама форма очей. Точніше — це Мінхо взяв у неї все найкраще.

Вона не виглядала наляканою. Від неї віяло такою силою, що навіть Терезин щит, здавалося, став яскравішим у її присутності.

Вона м’яко поклала свою холодну, тонку долоню на мій живіт, і в той самий момент я відчула неймовірне: біль просто зник. Не згаснув поступово, а відсікся, ніби його ніколи й не було. Я зробила перший глибокий вдих за останні години, жадібно хапаючи ротом повітря.

Вона перехопила мою тремтячу руку, і я відчула її шкіру — неживу, майже магічну, як відлуння іншого світу.

— «Мій внук чи онучка народиться здоровою,» — її голос пролунав не у вухах, а прямо в моїй свідомості. Він звучав як шелест сухого листя, але в ньому була непохитна впевненість.

Я завмерла. Щелепа мимоволі відвисла. Дихання знову перехопило — цього разу від шоку.

— Ви... — я ледве спромоглася прохрипіти, дивлячись у її спокійні, темні очі, в яких я бачила відображення душі мого чоловіка. — Ви... мати Мінхо?

Жінка ледь помітно посміхнулася — кутиками губ, точнісінько як це робить він, коли ми залишаємося наодинці.

— «Я та, хто знає ціну цього вибору, — прошепотіла вона в моїй голові, продовжуючи гладити мене по руці. — І я та, хто не дозволить цій крові згаснути. Дихай, Королево. Твій Король бореться там, нагорі, але він не один. Сьогодні народиться нове світло, і ніяка тінь, ніякий Творець не зможе його загасити.»

Вона випросталася, і її силует на мить мерехтнув, ставши напівпрозорим. Вона виглядала як дух, як берегиня, що прийшла з самого серця Тіней, щоб захистити своє продовження.

Мене охопила така хвиля вдячності, що я ледь не розридалася знову, але тепер це були сльози полегшення. Це був Мінхо. Вона була втіленням усього, що в ньому було сильного і прекрасного. І вона була тут, щоб прийняти нашу дитину.

_______________________________________________________________________________________
 

Світ навколо мене знову перетворився на вир фізичного зусилля. Кожен мій крик відбивався від кам’яних стін підземелля, змішуючись із далеким гуркотом битви, що доносився з поверхні. Я була на межі своїх сил, відчуваючи, як магія іскор пульсує в такт із моїм серцем, допомагаючи пройти цей шлях.

Коли я виштовхнула дитину, останні сили покинули мене. Світ на мить згас, а потім його прорізав перший, тонкий, але напрочуд дзвінкий крик.

Я відчула, як важкий вантаж упав з моїх плечей. Я розслабилася, безсило відкинувшись на кам’яну плиту. Настя, яка весь цей час не відпускала мою руку, схлипнула від щастя.

— Хто це?.. — мій голос був ледь чутним шепотом, я майже не бачила нічого через пелену сліз.

— Хлопчик, Марі! — голос Насті дрижав від захвату. — О Боже, Марі, він неймовірний!

Я тихо заплакала. Хлопчик. Наш маленький спадкоємець, син Короля Тіней. Мої пальці слабко торкнулися вологого тільця, яке Алексіс — мати Мінхо — спритно підхопила.

Але полегшення було коротким. Біль не зникла. У животі відчувалося дивне, глибоке ворушіння, наче там все ще залишалося щось велике і живе. Я скрикнула від переляку, болю і подиву:

— Чому... чому я все ще відчуваю це?! Щось ворушиться... Алексіс, допоможіть!

Мати Мінхо, чиє обличчя в напівтемряві підземелля випромінювало м’яке, неземне сяйво, подивилася на мене з тією самою спокійною усмішкою. Вона не виглядала здивованою.

— І, можливо, дівчинка, — її голос знову відлунив у моїй свідомості, спокійний, як спокій після бурі.

Моя щелепа просто відвисла.

Дівчинка? Як? Ми ніколи не відчували... це неможливо!

Мої очі розширилися в німому запитанні, поки я намагалася осмислити, що в мені росте двоє дітей. Це була таємниця, яку приховувала сама природа, або ж магія цього місця.