Розділ 44

Минула ціла година. Шістдесят хвилин абсолютної, задушливої тиші, яка давила на барабанні перетинки сильніше за будь-який гуркіт.

Підземелля замку було величезним, але зараз воно здавалося крихітною, задушливою пасткою. М'яке, тремтливе світло кількох смолоскипів вихоплювало з темряви налякані силуети: плачучі діти, які ховали обличчя в колінах матерів, бліді дівчата та літні жінки, які тихо, в унісон, шепотіли молитви. Повітря було важким, воно пахло сирістю, старовинним пилом і концентрованим, застиглим страхом.

Я сиділа на низькій кам'яній лаві, судорожно стискаючи пальці Насті. Моя долоня була гарячою від припливу адреналіну, а її — абсолютно крижаною. Настя дивилася в одну точку перед собою, і кожен раз, коли десь у глибині тунелів шурхав камінчик, її плечі здригалися.

І саме в цій тиші мене почала заживо випалювати провина. Вона розливалася моїми венами як чиста, концентрована отрута.

«Це все через мене, — крутилося в голові важким, безжальним молотом. — Вона була звичайною дівчиною. Жила своїм спокійним життям у нашому старому світі. А тепер вона тут, глибоко під землею, чекає на смерть чи полон від монстрів, про існування яких навіть не здогадувалася. Я егоїстка. Я хотіла, щоб моя найкраща подруга була поруч, хотіла розділити з нею своє королівське щастя, а натомість прирекла її на це пекло. Якщо з нею щось станеться... якщо ми не виберемося... я ніколи собі цього не прощу».

Грудку в горлі було неможливо проштовхнути, а сльози знову підступили до очей — пекучі й гіркі. Я повернула голову до подруги і ледь чутно, зривистим, тремтливим шепотом вимовила:

— Настю... вибач мені. Будь ласка, вибач. Це я винна, що ти опинилася в цьому кошмарі. Я не мала права тягнути тебе за собою...

Настя здригнулася, перевела на мене свій блідий погляд. В її очах спалахнув миттєвий протест, вона обурено відкрила рот, щоб щось відповісти, заперечити моїм словам, нагримати на мене за ці дурні думки...

Але вона не встигла.

Звук прийшов не з тунелів, а наче прямо з неба, пробиваючи товщу каміння і землі над нашими головами. Це був не просто вибух — це був такий оглушливий, первородний гуркіт, наче сам небосхил розірвався навпіл і важким камінням рухнув на замок.

Земля під нашими ногами різко похитнулася. Кам'яна підлога підскочила, змушуючи людей скрикнути. Стіни затремтіли з моторошним скреготом, і зі стелі великими пластівцями посипалася крихта та віковий пил. Один із смолоскипів із тріском випав із залізного кріплення і згас у темряві, занурюючи дальні кути підземелля в сутінки. Нас хитнуло вбік, і Настя міцно вчепилася в моє плече, щоб не впасти.

У залі миттєво спалахнув хаос: жінки закричали, діти заверещали від жаху, притискаючись до дорослих, повітря наповнилося панічними шепотами та плачем.

У цей момент страх за себе зник — його витіснила сліпа, дика паніка за Мінхо.

Де він? Що там нагорі?!

Забувши про все, я заплющила очі й кинула всю свою ментальну енергію вглиб власної свідомості. Мої фіолетові іскри в думках перетворилися на шалений, розпечений таран. Я з усієї сили, з відчаєм пораненого звіра вдарила по тій крижаній, залізній стіні щитів, яку Мінхо звів у своїй голові.

— «Мінхо! Відкрийся! Де ти?! Що сталося?! Мінхо, благаю, відповідай мені, я маю знати, що ти живий!» — кричала я подумки, намагаючись пробити цей клятий блок, процарапати хоч маленьку тріщину, щоб відчути його тепло, його пульс.

Я била знову і знову, роздираючи свій розум до крові об його магічний захист. Але марно. Його щит тримався намертво, холодний і невідворотний. Він закрився так глибоко, щоб жодна крапля його болю чи небезпеки не досягла мене, але для мене ця глухота зараз була гіршою за будь-які тортури.

І раптом, наче у відповідь на мій шалений ментальний штурм і хвилю адреналіну, дитина всередині мене збожеволіла. Від мого дикого переляку маля почало дуже сильно, буйно штовхатися. Воно билося ніжками та ручками так несамовито, ніби намагалося пробити собі шлях назовні прямо крізь мої ребра. Живіт ходив ходором.

А наступної секунди моє тіло наскрізь прошила така люта, сліпуча хвиля болю, якої я не відчувала ніколи в житті. Вона піднялася від попереку і закрутилася внизу живота залізним, розпеченим вузлом. Мій живіт умить став твердим як камінь, напружившись до межі.

Почалися перейми.

Повітря застрягло в моєму горлі. Світ перед очима поплив, і я мимовільно зігнулася навпіл, видавши глухий, болісний стогін. Я з такою силою вп'ялася нігтями в долоню Насті, що ледь не проколола їй шкіру. Організм під впливом жахливого стресу запустив процес — наша дитина вирішила народитися саме тоді, коли нагорі руйнувався наш світ.

Біль тримав мене близько хвилини, а потім повільно відпустив, залишаючи мене важко й часто дихати ротом. Я підняла голову і побачила, що люди навколо вже готові кинутися вглиб дальніх тунелів, створюючи смертельну тисняву. Жінки штовхалися, паніка розросталася як пожежа.

Я знала: якщо я зараз зламаюся, якщо я покажу свій біль і страх — вони знищать одне одного тут, під землею. Я Королева цього королівства. І я маю тримати цей удар, навіть якщо моє тіло розривається на шматки.

Пересилюючи залишковий біль, я випрямила спину. Я підняла руку вгору, і на моїх пальцях спалахнули яскраві, насичені фіолетові іскри. Їхнє м'яке, але сильне світло розлилося по всьому підземеллю, привертаючи увагу.