Розділ 40

Ранок видався неймовірно тихим, наче весь замок боявся порушити цю крихку ідилію. Золотисте світло перших променів пробивалося крізь важкі оксамитові штори, малюючи на підлозі химерні візерунки.

Я лежала поруч із Мінхо, притиснувшись до його міцної спини. Його дихання було глибоким і рівномірним — ознака того, що він нарешті заснув по-справжньому міцно, без тривожних снів про охорону кордонів. Я обережно обхопила його руками, відчуваючи шкірою жар його тіла, і поклала голову йому на плече.

Мої пальці мимоволі заплуталися в його густому, трохи розтріпаному після сну волоссі. Воно було м’яким, пахло лісом та озоном — його фірмовим запахом магії тіней. Я гладила його повільно, ніжно, наче боялася злякати цей момент.

У моїй уяві вже малювалася картина: як я кажу йому «Мінхо, у нас буде дитина», як його суворе обличчя вмить змінюється, як він підхоплює мене на руки і кружляє по кімнаті... Від цих думок на моєму обличчі сама собою розквітла щаслива посмішка.

Я почала тихо, майже нечутно, мугикати під ніс стару колискову — ту саму, яку, здається, чула ще в дитинстві у своєму світі. Звуки були ніжними, заколисуючими. Це не була магія в чистому вигляді, але в кожну ноту я вкладала стільки любові та тепла, що повітря навколо нас, здавалося, почало ледь помітно мерехтіти фіолетовими іскрами.

— «Спи, мій коханий король... Спи, поки світ ще не прокинувся...» — шепотіли мої думки через наш зв’язок, але я свідомо приглушувала їх, щоб не розбудити його завчасно.

Минуло кілька хвилин. Я відчула, як м’язи Мінхо почали напружуватися. Він повільно поворухнувся, видавши низький, солодкий стогін пробудження. Його вії здригнулися, і він нарешті розплющив очі, фокусуючи погляд на моїй руці, що продовжувала гладити його голову.

Я не зупинялася. Продовжувала мугикати мелодію, дивлячись на нього з безмежною ніжністю.

Мінхо завмер. Він лежав нерухомо кілька секунд, намагаючись усвідомити, де він і що відбувається. А головне — він зовсім не міг збагнути, що це за дивний репертуар у його Королеви з самого ранку.

Він повільно перевернувся на бік, підім’явши під себе подушку, і вставився на мене своїми темними, заспаними очима. В його погляді читався такий щирий ступор, що мені стало важко стримувати сміх.

— Марі? — його голос був хрипким, низьким і дуже спантеличеним. — Що ти робиш?

Я лише загадково посміхнулася, продовжуючи виводити мелодію.

— Це... це що, колискова? — він нарешті «вдуплив», що саме я наспівую, і його брови поповзли вгору. — Сонце вже встало, замок гуде, а ти мене заколисуєш? Ти що, переплутала ранок із вечором, чи я випадково перетворився на немовля, поки спав?

Через наш ментальний зв’язок до мене прилетіла ціла хвиля його нерозуміння, змішаного з легкою іронією. Він простягнув руку і торкнувся мого чола.

— Температури немає... Іскри не пускаєш... — пробурмотів він, підсуваючись ближче. — Тоді поясни мені, чому ти співаєш пісні для малечі своєму грізному Королю? Ти мене лякаєш, Марі. У тебе такий вигляд, ніби ти щойно виграла війну, про яку я не знаю.

Я прикусила губу, дивлячись на нього. Він був такий милий у цьому своєму нерозумінні — розгублений воїн, який не знає, як реагувати на таку ніжну атаку.

— Просто настрій такий, — прошепотіла я, притискаючись своїм носом до його. — Тобі що, не подобається, як я співаю?

— Співаєш ти прекрасно, — він обхопив мою талію, притягуючи до себе. — Але колискова о восьмій ранку — це підозріло. Навіть для тебе. Ти щось замислила, моя маленька іскро?

Він почав лоскотати мене, намагаючись вибити правду, і кімната наповнилася нашим сміхом, остаточно проганяючи залишки сну та серйозності. Таємниця продовжувала лоскотати мені серце, але дивитися на його здивоване обличчя було окремим задоволенням.

Сніданок того ранку обіцяв стати легендарним. Я влетіла до зали, ледь торкаючись підлоги, наче під моїми ногами були не кам’яні плити, а невагомі хмаринки. Колискова, яку я мугикала, стала моїм особистим саундтреком, створюючи навколо мене ауру абсолютного, майже магічного спокою.

У залі вже зібралися всі. Албі, втомлений, але задоволений після нічного патрулювання, скидав запилені рукавиці. Ньют і Томас щось тихо обговорювали, а Тереза пильно спостерігала за кожним моїм рухом.

Коли я пройшла повз Албі, легко кружляючи, і поцілувала його в щоку, продовжуючи виводити мелодію колискової, він завмер із кубком у руці.

— Марі... — Албі розгублено подивився на Мінхо. — Що з нею? Вона що, випадково випила якесь заспокійливе зілля Терези?

Мінхо лише розвів руками, дивлячись на мене з сумішшю обожнювання та щирого занепокоєння. Я ж перехопила погляд Насті — ми змовницьки посміхнулися одна одній. Настя ледь стримувала сміх, ховаючи обличчя за скибкою хліба.

Тереза, помітивши наш обмін поглядами, примружилася і щось зашепотіла на вухо Томасу. Той лише знизав плечима, але теж почав спостерігати за мною з цікавістю дослідника.

А далі почалося «шоу», яке змусило всіх присутніх забути про власні сніданки. Я підійшла до столу з виглядом гурмана, що готується до дегустації найвишуканіших страв світу.

Я взяла тарілку і поклала на неї два жирних, маринованих у спеціях філе оселедця. Поруч примостила великий, хрусткий солоний огірок. Весь зал спостерігав, як я відрізаю шматок риби, кладу його зверху на огірок і з явним задоволенням відправляю до рота.