Розділ 38

Життя в королівстві нарешті увійшло у спокійне русло — як кажуть, все йшло як по маслу. Наші нові посади більше не здавалися важким тягарем, а стали природною частиною нас самих. Державний механізм працював злагоджено, даруючи нам те, про що ми раніше не сміли й мріяти — час для себе.

Ми часто влаштовували собі «втечі» з замку. Наші прогулянки на конях углиб пралісу стали справжнім ритуалом.

Коли ми залишалися наодинці серед високих дерев, магія Мінхо спліталася з моїми іскрами, створюючи навколо нас захисний купол, де не було королівських обов'язків. Ми змагалися наввипередки, а потім, важко дихаючи, зупинялися біля лісових озер, де Мінхо допомагав мені зійти з коня, затримуючи свої руки на моїй талії.

Вечори на терасі з Настею, Галлі, Ньютом, Томасом і Терезою були сповнені сміху. Ми спостерігали, як Галлі незграбно намагається залицятися до Насті, і через наш ментальний зв'язок з Мінхо постійно обмінювалися жартами, від яких я ледь стримувала сміх прямо під час розмови.

Та розмова про дітей, яка колись здавалася лише далекою теорією, тепер змінила все. Ми більше не боялися майбутнього. Навпаки, ми почали свідомо йти йому назустріч. Це додало нашим стосункам нової глибини — тепер у кожному поцілунку було не лише бажання, а й обіцянка продовження нашого роду.

Мінхо став ще уважнішим. Його дотики стали довшими, погляди — глибшими. Він часто клав руку мені на живіт, коли ми засинали, ніби вже зараз охороняв наше майбутнє.

Але найсолодшим часом була ніч. Коли замок затихав, а за дверима залишалася лише варта, ми ставали просто чоловіком і жінкою, чия пристрасть з кожним днем лише розпалювалася.

Кімната була залита лише світлом місяця та м’яким фіолетовим сяйвом моєї магії, що мимовільно виривалася назовні, коли Мінхо торкався моєї шкіри. Він не поспішав. Кожна ніч була наче нове дослідження мого тіла.

Він повільно знімав з мене одяг, маркуючи поцілунками кожен сантиметр звільненої шкіри. Його руки, сильні й гарячі, впевнено вивчали мої вигини, нагадуючи мені, кому я належу.

Через наш ментальний міст я відчувала його збудження як своє власне. Це було подвійне задоволення: я відчувала те, що відчувала я, і те, як сильно він мене прагнув. Його думки були наче розпечений свинець:

— «Моя... тільки моя... я хочу залишити в тобі частинку себе сьогодні».

Він підіймав мене, притискаючи до холодної стіни або занурюючи в м’якість перин. Контраст між його грубою силою та неймовірною ніжністю зводив мене з розуму. Коли він входив у мене, я відчувала не просто фізичну близькість, а повне злиття наших душ. Фіолетові іскри та чорні тіні танцювали по стінах кімнати, створюючи магічний шторм навколо нашого ліжка.

Кожна така ніч була сповнена експериментів. Ми більше не стримували голосів, знаючи, що замок належить нам. Його хрипке гарчання мені в шию, мої нігті, що залишали сліди на його спині — це була наша мова кохання.

Після всього ми лежали сплетені, спітнілі та щасливі. Мінхо цілував мої скроні, шепочучи плани на завтра, і я знала: якщо в цьому королівстві колись залунає дитячий сміх, він народиться саме з такої всепоглинаючої любові. 

_______________________________________________________________________________________
 

Це був ранок, який ми з Мінхо запам'ятаємо надовго, а Настя — ще довше.

Тієї ночі ми настільки захопилися одне одним, що магія відійшла на другий план. Коли пристрасть накриває з головою, останнє, про що ти думаєш — це звукоізоляційні кокони чи ментальні бар’єри. Ми просто насолоджувалися моментом, і, судячи з усього, весь наш поверх замку «насолоджувався» ним разом із нами.

Наступного ранку я спустилася до обідньої зали пізніше, ніж зазвичай. Вигляд у мене був максимально розслаблений: волосся трохи розтріпане, на шиї — майстерно прихований коміром сукні слід від поцілунку, а в очах — те саме особливе сяйво. Мінхо вже сидів за столом, спокійно попиваючи каву, хоча по його задоволеному вигляду було зрозуміло: він чудово знає, як пройшла ніч.

Настя сиділа навпроти з таким виразом обличчя, ніби вона щойно проковтнула лимон, а зверху заїла його зубною пастою. Під очима у неї були ледь помітні тіні.

— О, прокинулася, — процідила вона замість привітання, енергійно розковуючи ложкою свою кашу. — Ваша Величносте, чи не соромно вам?

Я лише невинно кліпнула очима, сідаючи поруч і потягнувшись за круасаном. — Про що ти, Настю? Ранок такий чудовий, пташки співають...

— Пташки?! — Настя відклала ложку і впилася в мене поглядом. — Марино, які пташки? О третій годині ночі я чула не пташок! Я чула, як ви з Мінхо намагалися розхитати фундамент цього клятого замку! Я навіть подушку на голову клала, але ваші... е-е... «дискусії» пробивали навіть стіни!

Мінхо в цей момент ледь не поперхнувся кавою. Він раптово зацікавився краєвидом за вікном, але я бачила, як його вуха почали червоніти, а плечі здригалися від стриманого сміху. Через зв'язок у моїй голові пролунало його коротке:

— «Упс... Здається, ми таки забули про кокон. Ну, принаймні вона тепер точно знає, що в нас усе добре».

Я відкусила шматочок круасана, повільно прожувала і, нахилившись ближче до подруги, змовницьки підморгнула.

— Сонечко, а я ж тобі казала! — я розсміялася, згадуючи ту розмову з подушкою в її перший вечір. — Я ж попереджала: бери беруші, бо ми з Мінхо інколи буваємо дуже емоційними. Хто ж винен, що ти мене не послухала?