Розділ 31

Темрява за повіками була щільною та важкою, наче оксамит. Я відчувала під собою м’якість королівського ліжка, а в повітрі — тонкий аромат цілющих трав та знайомий, заспокійливий запах сандалу. Тіло більше не розривалося на шматки, кинджали болю зникли, залишивши по собі лише нескінченну, ватяну порожнечу.

Я спробувала поворухнути губами, але вони не слухалися. Спробувала розплющити очі — і повіки здалися важчими за кам’яні плити замку. Тоді я звернулася до нашого зв’язку.

«Мінхо...» — мій ментальний голос був схожий на слабке відлуння в глибокій печері. Я сама злякалася того, наскільки він був тихим і надломленим. «Мінхо, ти де? Де Настя? Скільки я спала?»

Відповідь прийшла миттєво. Це не було слово, це була тепла хвиля полегшення, яка захлеснула мою свідомість. Я відчула, як мою руку стиснули гарячі, трохи шорсткі пальці.

«Я тут, сонечко. Я нікуди не йшов», — його голос у моїй голові звучав так чітко і сильно, що я мимоволі розслабилася. — «Не намагайся говорити, Марі. Ти віддала занадто багато сил».

Він обережно погладив мою долоню великим пальцем, і я відчула, як через його дотик до мене перетікає його сила — спокійна, впевнена, королівська.

«Настя в сусідній кімнаті», — продовжив він, відповідаючи на моє головне питання. — «Вона в безпеці. Тереза та Ньют доглядають за нею. Вона прокинулася раніше за тебе, її тіло не було провідником магії, тому їй було легше. Вона весь час запитує про тебе».

Я відчула, як він нахилився ближче. Його дихання торкнулося моєї щоки.

— Ти спала три дні, — прошепотів він уже вголос, знаючи, що я його чую. — Ми вже почали хвилюватися, хоча Албі запевняв, що твоєму розуму просто потрібен час, щоб "перезавантажитися" після такого удару.

Я відчула, як у куточку мого ока зрадницьки зібралася сльоза. Три дні. Настя тут. Вона справді тут, у нашому світі. Весь той біль, ті тисячі кинджалів — усе це було не дарма.

«Хочу її побачити...» — знову покликала я його подумки, відчуваючи, як слабкість знову починає тягнути мене в сон.

— Побачиш, — пообіцяв він, і я почула в його голосі легку усмішку. — Як тільки зможеш хоча б випити склянку води. Відпочивай, Марі. Ти зробила неможливе. Тепер дозволь своєму королю подбати про все інше.

Я відчула м’який поцілунок у чоло, і темрява знову стала лагідною. Настя була тут. Це була наша перша велика перемога.

_______________________________________________________________________________________
 

Ранок почався з мого рішучого «Я встаю», на що Мінхо відповів коротким і безапеляційним «Ні».

— Ти ледь тримаєшся на ногах, Марі! Твій магічний резерв порожній, як бочка з-під елю після свята Галлі, — він стояв біля ліжка, схрестивши руки на грудях, і виглядав як нездоланна скеля.

— Я три дні спала, Мінхо! Я скоро пущу коріння в цей матрац, — обурилася я, намагаючись прийняти вертикальне положення, хоча в голові все ще трохи паморочилося. — Настя тут одна, у чужому світі, налякана...

— Вона не одна. З нею Ньют, а він здатний заспокоїти навіть розлючену Химеру. Відпочивай. Це наказ твого Короля.

Я лише пирхнула у відповідь, даючи зрозуміти, що його «королівські повноваження» закінчуються там, де починається моя впертість. Зрештою, він здався, пообіцявши принести мені підкріплювальний відвар, і вийшов, зачинивши двері.

Як тільки звук його кроків затих у коридорі, я вислизнула з-під ковдри. Ноги були наче ватяні, а підлога здавалася занадто холодною, але я вперто почала одягатися. Накинувши легкий халат, я босоніж прошмигнула до дверей.

Замок був незвично тихим. Я йшла вздовж стін, тримаючись за гобелени, щоб не впасти, коли чергова хвиля слабкості накочувалася на мене. Кімната Насті була лише через два повороти. Біля її дверей не було варти — Мінхо хотів, щоб вона почувалася гостею, а не полонянкою.

Зустріч у реальності

Я обережно прочинила важкі двері. Кімната була залита м'яким денним світлом. Настя сиділа на підвіконні, обхопивши коліна руками, і дивилася на наші землі — на хлопців, що працювали на полях, на високі стіни, на магічне марево над лісом. Вона виглядала такою маленькою і недоречною в цьому середньовічно-магічному антуражі зі своїм сучасним телефоном у руках (який тут, звісно, був просто шматком пластику).

— Настю? — тихо покликала я.

Вона різко розвернулася. Її очі, червоні від безсоння чи сліз, розширилися.

— Марі! Боже, ти прийшла!

Вона зіскочила з підвіконня і в два стрибки опинилася біля мене. Ми знову обійнялися, але цього разу це було не хитке марево сну. Я відчувала її справжнє тепло, її тремтіння, запах її шампуню, який дивом зберігся.

— Я думала, я з’їхала з глузду, — задихаючись від сліз, прошіптала вона мені в плече. — Тут усе таке... інше. Той хлопець з британським акцентом, Ньют, він такий милий, але він каже, що я в іншому світі. І що ти тут Королева... Марі, серйозно?!

Я засміялася, незважаючи на втому, і ми обидві опустилися прямо на килим біля ліжка.

— Так, це довга історія, подруго. Але головне — ти тут. Ти в безпеці. І той біль... він був вартий того, щоб зараз бачити тебе не через сон.