Розділ 30

Ритуал був призначений на годину, коли межа між світами стає найтоншою — глибоку ніч, коли навіть тіні в Глейді завмирають. Ми облаштували все в таємній залі під головною вежею. Повітря було настільки густим від магії, що здавалося, його можна було торкнутися руками.

Я лягла на ритуальне ложе, вистелене чорним шовком. Мінхо стояв праворуч, стискаючи мою руку так міцно, ніби боявся, що я розчинюся в повітрі прямо зараз. Його обличчя було блідим, очі горіли відчаєм і рішучістю. Ньют, Томас і Галлі утворили навколо нас живе коло, поклавши руки на мої плечі та ноги, стаючи моїми якорями в реальності.

Тереза почала спів. Її голос, низький і вібруючий, заповнив залу давньою латиною та словами, яких не було в жодному сучасному словнику. Свічки спалахнули фіолетовим полум’ям, і я відчула, як свідомість почала вислизати.

Я провалилася не в спокійний сон, а в розбурханий океан темряви. Простір навколо мене здригався. Я побачила Настю. Вона стояла посеред знайомої університетської аудиторії, але стіни були прозорими, а за ними вирував космос.

— Марі! — закричала вона, але її голос долинав наче крізь товщу води.

Я вихопила золоту стрічку, що матеріалізувалася в моїх пальцях. Вона пульсувала світлом, яке було нестерпно яскравим для цього місця. Я кинулася до неї, долаючи опір простору, який намагався виштовхнути мене назад.

Як тільки я торкнулася руки Насті й почала обмотувати наше зап'ястя золотою ниткою, світ навколо вибухнув.

Це не був просто біль. Це була агонія, яку неможливо описати словами.

Мені здавалося, що тисячі розпечених кинджалів одночасно врізалися в мою шкіру. Кожен сантиметр тіла розрізали на шматки, а потім знову зшивали розпеченим дротом.

Я чула, як мої власні кістки кришаться під тиском двох реальностей, що зіткнулися. Мій хребет наче намагалися викрутити в інший бік, а легені наповнилися рідким свинцем.

Магія виривала з мене життя, використовуючи мою душу як паливо для цього переходу. Я відчувала, як кожна клітинка мого мозку вибухає від перенапруження.

Я кричала, але в цьому просторі звуку не було — лише пульсуюча червона завіса болю перед очима. Я бачила, як Настя теж кричить, її обличчя спотворилося від страждань, але я не випустила її руку. Золота стрічка почала вростати в нашу шкіру, з'єднуючи нас на молекулярному рівні.

Раптовий спалах сліпучого білого світла — і ми звалилися на кам'яну підлогу зали. Гул у вухах був такий сильний, що я не чула криків хлопців, які кинулися до нас.

Я відчула під собою холодний камінь. Запах озону та паленої тканини лоскотав ніздрі. Моє тіло все ще здригалося від фантомних ударів кинджалів. Я з трудом розплющила очі — все навколо пливло, наче в тумані.

Прямо біля мене лежала дівчина. Вона була в тій самій кофті, яку я пам'ятала. Настя. Вона була тут. Жива. Вона дихала, хоча її обличчя було смертельно блідим.

Мої пальці, закривавлені й тремтливі, потягнулися до неї. Я хотіла торкнутися її плеча, відчути її тепло, переконатися, що це не ілюзія мого змученого розуму.

— Нас... тю... — ледь чутно прохрипіла я.

Мої кінчики пальців торкнулися тканини її рукава. Але в ту саму мить світ остаточно потемнів. Сили, які я витратила на цей перехід, вичерпалися до останньої краплі. Останнє, що я пам’ятаю — це теплий, відчайдушний поклик Мінхо, який підхопив мене, перш ніж я остаточно занурилася в глибоку, чорну безпам'ять.

Ми зробили це. Ціна була жахливою, але вона була тут.