Розділ 28

Музика заповнювала простір між нами, наче жива істота. Ми кружляли залою, то розчиняючись у швидкому ритмі вальсу, то завмираючи в повільному, майже інтимному танці, коли світ навколо переставав існувати. Нам не потрібні були слова — наші думки спліталися через зв'язок так само природно, як наші руки.

Я відчувала його гордість, коли він дивився на мене, і його спокій, який огортав мене, наче надійний щит. Ми згадували все: від першої зустрічі в Лабіринті до тієї жахливої ночі в бібліотеці. Ми сміялися з дрібниць і мовчали про пережите.

Аж раптом Мінхо притягнув мене ближче, і його голос пролунав у моїй голові чітко й серйозно.

— Марі... знаєш, про що я думав весь цей рік? Я б дуже хотів колись потрапити у твій світ. Не як воїн, а як твій чоловік. Я хочу познайомитися з твоїми батьками. Хочу подякувати їм за те, що вони виховали таку неймовірну жінку.

Я збилася з кроку на мить, і серце солодко стиснулося. Думка про те, як Мінхо — суворий маг тіней — сидить у нашій вітальні й п'є чай із моїм татом, здавалася сюрреалістичною, але такою бажаною. Побачити батьків... обійняти їх... Це була моя найпотаємніша мрія.

Але він не зупинився на цьому. Його погляд став глибшим, а рука на моїй відкритій спині стала гарячою.

— І ще одне... Я хочу, щоб наш замок перестав бути таким тихим, Марі. Я хочу діток. Дівчинку, таку ж вперту і прекрасну, як ти. І хлопчика, якого я навчу всьому, що знаю сам. Нашу маленьку сім'ю... тут або там, де завгодно, аби з тобою.

Я завмерла, і ми зупинилися посеред залу, хоча музика продовжувала грати. Я дивилася на нього, шокована і водночас неймовірно щаслива. Мінхо, який завжди був символом сили та стриманості, зараз говорив про те, що було найвищим проявом його вразливості та любові.

— Мінхо... — прошепотіла я вголос, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами радості. — Ти серйозно? Дівчинку і хлопчика?

Він усміхнувся — тією самою щирою, трохи зухвалою посмішкою, яку я так кохала, і притулився своїм чолом до мого.

— Абсолютно серйозно. У нас попереду ціла вічність, Марі. І я хочу розділити її не тільки з тобою, а й з тими, хто буде нашим продовженням.

Я притиснулася до нього, ігноруючи погляди гостей. У цю мить у червоній сукні, під сяйвом магічних ліхтарів, я зрозуміла: ми не просто вижили. Ми нарешті почали по-справжньому жити. І наш шлях за Настею став ще важливішим — адже наші діти мають знати свою хрищену, чи не так?

Музика продовжувала грати, але наш інтимний момент м’яко розчинився, коли до нас наблизилася знайома компанія. Першим підійшов Ньют, як завжди елегантний, з легким келихом у руці та теплою усмішкою.

— Ви двоє збираєтеся танцювати до ранку, чи все ж приділите увагу своїм гостям? — пожартував він, підморгуючи мені. — Марі, ти сьогодні виглядаєш так, ніби зійшла зі сторінок старовинних легенд про королів і богинь.

Томас і Тереза підійшли слідом. Томас виглядав незвично розкутим, хоча його сорочка вже була трохи розстебнута біля коміра — офіційні заходи завжди давалися йому важко.

— Чесно кажучи, я думав, Мінхо відмовиться одягати цей костюм, — засміявся Томас, плескаючи друга по плечу. — Але бачачи тебе поруч, я розумію, чому він погодився на ці «тортури».

— Гей, обережніше з висловами, — втрутився Галлі, який підійшов останнім, тримаючи в руках тарілку з якимись закусками. — Це найкращий вечір за весь рік. Навіть я вирішив відкласти молоток і змінити його на... ну, на це. — Він обвів поглядом свою святкову жилетку, і ми всі дружно вибухнули сміхом.

Ми стояли колом, і замок вперше за довгий час наповнився не планами битв, а легким, безтурботним гомоном. Ми згадували кумедні випадки з нашого спільного життя, підтрунювали одне над одним і просто насолоджувалися моментом.

Ньют розповідав, як важко було вмовити кухарів приготувати саме той десерт, який я люблю.

Тереза ділилася новими магічними формулами, які вони з Албі розробили для ілюмінації саду.

Мінхо ж не відпускав мою руку ні на секунду. Він слухав друзів, сміявся разом із ними, але я відчувала через наш зв'язок — його серце все ще там, у нашій розмові про майбутнє, про подорож до мого світу і про тих двох малюків, про яких він мріяв.

Я дивилася на ці обличчя — на моїх справжніх друзів, які стали мені сім'єю. І хоча Насті зараз не було поруч фізично, я знала: дуже скоро вона стоятиме тут разом із нами. Я подумки пообіцяла їй це, відчуваючи неймовірний приплив сил.

— Знаєте що? — сказала я, піднімаючи уявний тост. — Ми пройшли через пекло, щоб стояти тут сьогодні. І я впевнена, що це лише початок нашої найкращої глави.

Мінхо пригорнув мене до себе, і в цій атмосфері тепла, сміху та дружби я нарешті відчула — я вдома.

Музика в залі на мить здалася тихішою, коли крізь натовп до нас поважно пройшов Албі. Його обличчя було незвично урочистим, а золоте шиття на його камзолі відблискувало в світлі тисячі свічок. Друзі миттєво замовкли, розступаючись і створюючи живе коло навколо нас із Мінхо.

Албі зупинився, заклавши руки за спину, і обвів поглядом залу. Його голос, густий і глибокий, рознісся над гостями, змушуючи навіть скрипки замовкнути.

— Ми пройшли крізь темряву, яку багато хто вважав вічною, — почав він, дивлячись прямо на нас. — Ми бачили зради, бачили монстрів і бачили смерть. Але ми також бачили силу, яка здатна все це подолати. Замку потрібен не просто порядок, йому потрібен символ. Потрібні люди, які стануть серцем цього світу.