Розділ 27

Я розплющила очі, відчуваючи, як реальність замку повільно витісняє туман сновидіння. Сонце вже стояло високо, але в кімнаті панувала тиша, порушувана лише рівним диханням Мінхо. Він сидів на краю ліжка, не зводячи з мене очей.

Я не стала нічого пояснювати словами. Замість цього я просто простягнула йому руку і дозволила нашому зв’язку розкритися на повну. У нашому світі «пов’язані» могли ділитися не лише емоціями, а й самими образами. Я відчинила двері у свої спогади, впускаючи його в той момент у темряві, де я щойно обіймала Настю.

Мінхо завмер. Я відчула, як його свідомість здригнулася, коли він уперше побачив її. Не просто як ім'я з моїх розповідей, а як живу людину. Він побачив університетські коридори, почув її сміх і відчув ту неймовірну відданість, з якою вона відпустила мене до нього.

Він дивився на Настю моїми очима — бачив її сум, її самотність і ту іскру надії, що спалахнула під час нашої зустрічі. Коли я розірвала контакт, у кімнаті ще кілька секунд висіла важка, майже фізична тиша.

— Тепер я розумію... — прошепотів він, і в його голосі було стільки поваги, скільки я рідко чула. — Вона віддала мені мій світ, Марі. Вона віддала мені тебе, залишившись ні з чим.

Він нахилився і міцно стиснув мої долоні. Його очі горіли рішучістю, яка не залишала місця для сумнівів.

— Обіцяю тобі, Марі. Коли вона потрапить сюди — а ми зробимо так, щоб це сталося — я захищатиму її так само фанатично, як захищаю тебе. Вона більше ніколи не буде самотньою. Вона частина нашої сім'ї.

Але життя в замку не чекало на завершення наших магічних планів. Сьогодні була п'ятниця. І цей день мав стати особливим для кожного мешканця Глейду та навколишніх земель.

Сьогодні мав відбутися Бал.

Майже рік замок жив у напрузі. То нескінченні засідання Ради та прийняття нових суворих законів після зради Касандри, то небезпечні експедиції в незвідані частини лісу, то боротьба з наслідками проклять... У нас ніколи не було часу на розваги. Кожен вечір був заповнений планами битв чи політичними суперечками.

Але сьогодні Албі оголосив: досить. Замок потребував свята.

Вже з самого ранку в коридорах панувала незвична метушня. Слуги начищали срібло, кухарі готували щось неймовірно ароматне, а Галлі з Ньютом особисто контролювали прикрашання головної зали квітами та магічними ліхтариками.

Всі мешканці, від вартівників до магів, з нетерпінням чекали вечора. Це був символ того, що ми нарешті перемогли темряву і маємо право на радість.

— Тобі потрібно відпочити і підготуватися, — Мінхо хитро посміхнувся, піднімаючись з ліжка. — Рік без танців... Здається, я трохи заіржавів, але заради тебе я згадаю все, кохана.

Я засміялася, відчуваючи, як важкість нічного сну остаточно зникає. Сьогодні ми не будемо думати про портали чи отрути. Сьогодні буде лише музика, світло свічок і ми двоє — посеред зали, що знову ожила.

— Ти обіцяєш мені перший танець? — запитала я, вже уявляючи свою сукню.

— Я обіцяю тобі всі танці світу, Марі, — відповів він, цілуючи мою руку. — Готуйся. Вечір буде незабутнім.
_______________________________________________________________________________________

Ми не бачилися з Мінхо цілий день. Він зник десь у справах Глейду ще вранці, а я повністю присвятила себе підготовці. Весь цей час у моїй голові крутилася одна думка, від якої на губах з’являлася щаслива посмішка: коли Настя нарешті переступить поріг нашого світу, я влаштую для неї такий бал, якого ці стіни ще не бачили. Вона заслуговує на свято, на світло і на те, щоб нарешті перестати сумувати.

Але сьогодні була моя черга сяяти.

Коли сонце почало хилитися до обрію, я нарешті глянула у дзеркало. З нього на мене дивилася жінка, в якій важко було впізнати ту захекану дівчину з бібліотеки.

Сукня була насиченого, глибокого червоного кольору — наче пелюстки троянд або застигле полум'я. Ліф був повністю вкритий тисячами дрібних блискіток, які мерехтіли при кожному моєму русі, наче зорі в нічному небі. Від талії донизу спадала елегантна пряма спідниця. Вона не була пишною, але завдяки особливому крою тканина лягала м’якими хвилями, створюючи ілюзію руху води, навіть коли я стояла нерухомо.

Довгі рукави щільно облягали руки, підкреслюючи кожен жест, а на спині був глибокий виріз, що додавав образу особливої витонченості.

Я залишила волосся розпущеним — легкі кудрі м’яко спадали на мої плечі та спину. Легкий макіяж лише підкреслив природну лінію моїх губ та блиск очей.

Я одягнула туфлі, випрямила спину і відчула себе справжньою богинею. Я знала, що цей вечір стане початком чогось нового. Але найбільше за все мені хотілося побачити один єдиний погляд.

Я вийшла з наших покоїв і попрямувала до головних сходів. У залі вже лунала музика — скрипки та флейти спліталися в дивовижний вальс. Запах свіжого воску, квітів та вишуканих страв наповнював повітря.

Мінхо чекав на мене біля підніжжя сходів. Він стояв спиною до мене, розмовляючи з Албі, одягнений у свій парадний чорний костюм, який так пасував до його темного волосся та магічної аури.

Я почала повільно спускатися. Коли звук моїх підборів об камінь став гучнішим, він раптом замовк на півслові. Я відчула, як через наш зв'язок прокотилася хвиля його здивування, що миттєво змінилася на щире, німе захоплення.