Розділ 26. Сон

Сон накрив мене невагомою ковдрою, але цього разу в ньому не було липкого страху. Я занурилася в абсолютну, оксамитову темряву, яка не тиснула, а наче чекала, поки я наповню її своїми думками.

Я йшла вперед, хоча під ногами не було опори. Навколо панувала тиша, яку я почала заповнювати спогадами, наче розвішувала яскраві картини в порожній галереї.

Заплющила очі навіть уві сні й почала кликати. Не голосом, а серцем.

Я викликала в пам'яті запах кави в пластикових стаканчиках, гамірні коридори та наші нескінченні розмови на лекціях в університеті. Я згадувала, як ми разом готувалися до іспитів, як сміялися над невдачами та мріяли про велике майбутнє. Анастасія завжди була тією, хто знав відповіді, навіть коли питання були занадто складними.

Перед очима пропливали кадри наших мандрівок. Вітер у волоссі, нові міста, сонце, що сідає за горизонт, і те незрівнянне відчуття свободи, коли весь світ здавався відкритим для нас двох. Ми були щасливі просто тому, що були поруч.

Я згадала ті моменти, коли слабкість приковувала мене до ліжка. Анастасія не відходила ні на крок. Її прохолодна рука на моєму чолі, її спокійний голос, що запевняв: «Все буде добре, Марі. Ти сильна». Вона буквально витягувала мене з темряви своєю турботою, не вимагаючи нічого натомість.

І найболючіший спогад — той момент, коли вона відпустила мене в цей інший світ. Її погляд, сповнений любові та болю, і її останні слова, що стали моїм рятунком.

— Анастасіє! — мій голос нарешті прорвався крізь тишу сновидіння. — Анастасіє, почуй мене!

Я простягнула руки вперед. Моя фіолетова магія почала вириватися з кінчиків пальців тонкими нитками, прошиваючи темряву. Я вкладала в цей поклик усю свою вдячність, усю тугу за більш ніж цілий рік і всю ту надію, яку знайшла в бібліотечних книгах.

— Я тут, я знайшла спосіб! — кричала я в порожнечу, відчуваючи, як темрява навколо починає вібрувати. — Я знаю як зробити щоб ти могла відвідати інший світ!

Я бігла крізь цей морок, розриваючи його своїм світлом. Я відчувала, що вона десь близько. Що десь там, за межею реальності, її душа теж шукає вихід. Я тягнулася так сильно, що здавалося, моє серце зараз вистрибне з грудей прямо в цей міжпросторовий тунель.

І раптом... далеко-далеко, на самій межі моєї уяви, спалахнула крихітна, золотиста іскра. Вона була слабкою, майже невидимою, але вона була знайомою.

— Анастасіє? — прошепотіла я, зупиняючись, а по моїх щоках уві сні потекли справжні сльози. — Це ти?

Золотиста іскра стрімко наближалася, перетворюючись на знайомий силует. Це була вона. Не привид, не видіння, а справжня Настя — у своїй улюбленій куртці, з тим самим виразом обличчя, який я знала багато років.

Вона бігла мені назустріч, долаючи простір між вимірами, і я рвонула вперед. Коли ми нарешті зіткнулися, це було схоже на вибух двох зірок. Ми вчепилися одна в одну так міцно, ніби боялися, що закони фізики чи магії знову розтягнуть нас по різних кутках всесвіту.

Ми впали на коліна прямо в цьому хиткому мареві сну, не розчіплюючи обіймів. Я відчувала запах її парфумів, змішаний із запахом свіжої кави та пилу бібліотечних полиць нашого університету — запахи мого колишнього життя, які я вже майже забула.

— Марі... Боже, Марі, це справді ти? — вона плакала, уткнувшись мені в плече, і її голос тремтів від неймовірного полегшення.

— Я тут, Настю... я знайшла тебе, — я задихалася від сліз, відчуваючи, як моє серце, що в реальності вартував Мінхо, зараз виривається з грудей тут, уві сні.

Ми говорили захлинаючись, намагаючись втиснути рік розлуки в кілька хвилин сновидіння. Настя розповідала про наш світ. Там усе було так само: ті самі аудиторії, ті самі вулиці, тихі вечори та знайомі обличчя. Вона жила спокійно. У неї було все, що ми колись вважали «нормальним» життям. Але в її розповіді не було справжньої радості.

— Я прокидаюся і щоразу шукаю тебе поглядом у натовпі, Маріє. Я бачу твою порожню чашку, твої недописані замітки... Весь цей світ, такий знайомий і затишний, став для мене чужим, бо в ньому немає тебе.

Я відчула її сум не просто як слова — він пронизав мене наскрізь, наче холодний вітер. Це була не просто нудьга, це була глибока, виснажлива туга за кращою подругою, за частиною себе, яку в неї забрали. Я бачила її будні: вона ходила в ті самі місця, де ми колись сміялися, але тепер вона була там одна.

Я тримала її за руки, відчуваючи, як межі сну починають дрижати. 

— Ми тільки так можемо спілкуватися? — запитала вона, витираючи сльози. — Тільки коли ти спиш?

— Поки що так, — я стиснула її долоні. — Але я знайшла спосіб, Настю. Я знайшла книги. Мінхо... він допоможе. Ми витягнемо тебе. Я не залишу тебе в тому спокої, який розриває тобі серце.

Вона подивилася на мене з такою надією, що мені стало боляче. Вона була там, у безпеці, у звичному світі, але вона була готова кинути все це, щоб бути поруч зі мною в моєму небезпечному, магічному, але справжньому житті.

— Обіцяй мені, — прошепотіла вона, коли світ навколо почав розчинятися в ранкових променях мого світу. — Обіцяй, що знову покличеш.

— Обіцяю, — відповіла я, відчуваючи, як її тепло вислизає з моїх рук. — Я повернуся за тобою.