Розділ 25. Через рік

Минув рік — рік спокою, якого ми так відчайдушно прагнули. Наші дні наповнилися не битвами, а відбудовою та вивченням цього світу. Я стала повноцінною частиною Ради, а Мінхо... він став моєю незмінною тінню, моїм захисником і моїм домом. Ми навчилися жити без страху, що кожен подих може стати останнім.

Проте моя цікавість нікуди не зникла. Останні кілька тижнів я буквально оселилася в бібліотеці, зарившись у найдавніші сувої, які ми тільки змогли знайти. Я шукала підтвердження одній теорії, яка не давала мені спати.

Мінхо це страшно дратувало. Він часто заходив у залу, мовчки дивився на гори книг навколо мене, а потім, ігноруючи мої протести про те, що "мені треба ще всього десять хвилин", просто підхоплював мене на руки.

— Знання — це сила, Марі, але якщо ти впадеш від виснаження, ці знання мені не допоможуть, — бурчав він, виносячи мене на свіже повітря, доки я сміялася, бовтаючи ногами.

Головна зала

І ось цей день настав. Я знайшла те, що шукала.

Двері головної зали розчинилися від мого поштовху. Я забігла всередину, важко дихаючи, з обличчям, що палало від збудження та радості.

— Мінхо! Мінхо! — мій голос дзвінко розлетівся під високим склепінням, перериваючи розмову Албі та Ньюта.

Мінхо, який стояв біля вікна і щось обговорював з Томасом, різко розвернувся. Його рука звично смикнулася до зброї, але, побачивши мою сяючу посмішку, він миттєво розслабився. На його обличчі з'явилася та сама фірмова напівпосмішка, від якої моє серце досі пропускало удар.

— Марі? Що сталося? — він зробив крок мені назустріч, розкриваючи обійми. — Бібліотека нарешті видала всі свої таємниці, чи ти просто скучила за моїм бурчанням?

Я підбігла до нього, ледь не збиваючи з ніг, і вчепилася в його сорочку. Емоції переповнювали мене, я не могла зупинитися.

У руках були дві книги.

Мінхо взяв книги з моїх рук, його пальці обережно торкнулися пожовклих сторінок. Він вдивлявся в ілюстрації — складні сплетіння символів, що описували перехід крізь «Марево снів». Це було так схоже на те, як я сама колись опинилася в його обіймах, але тепер це не було випадковістю чи помилкою магії. Це був план.

Надія, що оживає

— Через сон... — тихо повторив Ньют, підходячи ближче. Його очі засвітилися розумінням. — Це логічно. Сни — це міст між світами, де фізичне тіло не є перешкодою. Якщо Анастасія почує твій клич там, вона зможе знайти стежку.

Томас і Албі перезирнулися. В їхніх поглядах не було сумніву — лише глибока повага до жінки, яка колись врятувала їх усіх, і до моєї впертості, яка знову давала нам неможливий шанс.

— Це ризиковано, Марі, — зауважив Албі, схрестивши руки на грудях. — Твій розум буде відкритим. Ми пам'ятаємо, що сталося минулого разу, коли ти була вразливою уві сні.

— Але цього разу я буду не одна, — я рішуче глянула на Мінхо. — Я хочу спочатку просто побачити її. Переконатися, що вона готова. Це буде лише розмова.

Я вже розверталася, щоб вибігти з зали, бо кожна секунда зволікання здавалася вічністю. Моє серце калатало від адреналіну. Я була на порозі того, щоб повернути друга, наставницю, частину моєї душі.

— Ніхто не проти?! — вигукнула я вже біля самих дверей, захекано озираючись на друзів.

Мінхо зробив крок вперед, і його тіні м’яко розійшлися по підлозі, наче підтримуючи мій порив.

— Спробуй зупинити її, — з легкою, гордою усмішкою кинув Галлі, який стояв біля стіни. — Вона вже все вирішила.

— Ми за тобою, Марі, — голосно відповів Томас. — Іди. Ми будемо вартувати твій спокій тут.

Мінхо кивнув мені, і в цьому короткому жесті було все: його безмежна довіра, його готовність захистити мій сон і його власна спрага знову побачити ту, хто зробила нас щасливими.

Я вилетіла з зали, відчуваючи, як вітер у коридорах замку підганяє мене. Я бігла до наших покоїв, де на мене чекало ліжко, книги і — вперше за довгий час — не кошмар, а обіцянка зустрічі. Сьогодні мій сон мав стати брамою.