Розділ 24

Низькі кам'яні склепіння темниці тиснули своєю вогкістю, а смолоскипи на стінах потріскували, кидаючи на підлогу довгі, тривожні тіні. Я йшла повільно, відчуваючи, як кожен крок відлунюється від стін. Мінхо хотів піти зі мною, його тіні досі нервово пульсували біля моїх ніг, але я попросила його залишитися за дверима. Мені потрібно було подивитися їй в очі наодинці.

За ґратами, у самому кутку на вогкій соломі, сиділа вона.

Касандра.

Від тієї гордої, доглянутої жінки, яка ще вчора насміхалася з мене в лісі, не залишилося й сліду. Вона була розпатлана, її колись розкішна сукня перетворилася на брудне ганчір'я, а на обличчі запеклися смуги від сліз і пилу.

— Навіщо, Касандро? — мій голос пролунав тихіше, ніж я очікувала, але він розрізав тишу темниці, як ніж. — Навіщо було прикликати це зло? Ти ж знала, що Гончак не просто вбиває — він стирає душу.

Вона різко підняла голову. Її очі, червоні від безсоння, спалахнули такою ненавистю, що я мимоволі зупинилася.

— Навіщо? — вона видала хрипкий, істеричний смішок. — Ти ще питаєш? Ти прийшла з нізвідки. Якась дівчинка з іншого світу, зі своїми дивними іскрами... А він? Він дивиться на тебе так, ніби ти — центр усього всесвіту!

Вона підповзла ближче до ґрат, вчепившись у них брудними пальцями.

 — Я чекала. Я вірила, що він просто грається, що це тимчасове затьмарення. Мене не зупиняло те, що він зробив тобі пропозицію. Каблучка на твоєму пальці була для мене лише шматком заліза, який можна переплавити! Я була впевнена: варто тобі зникнути, варто тобі стати слабкою, хворою, огидною — і він передумає. Він зрозуміє, що я — його рівня. Що я — та, хто має стояти поруч із королем тіней.

Я дивилася на неї й відчувала не гнів, а глибокий, гіркий жаль. Ревнощі та заздрість випалили її зсередини ще до того, як вона прикликала монстра.

— Як ти це зробила? — запитала я, дивлячись на її збиті нігті.

— Прядка волосся, — вона посміхнулася, і ця посмішка була страшнішою за її сльози. — Пам'ятаєш, як я "випадково" зачепила тебе на тренуванні? Я просто вирвала кілька волосин. Цього вистачило. Одна крапля твоєї крові на ляльці, твоє волосся — і Гончак відчув смак твоєї душі.

Я мимоволі торкнулася свого волосся. Думка про те, що вона торкалася мене з такою темрявою в серці, викликала оскому.

— Ти ледь не вбила нас обох, — сказала я холодно. — Бо якби померла я, Мінхо не залишився б у цьому світі. Ти ніколи його не знала, Касандро. Ти кохала лише образ сили, а не людину.

Вона знову засміялася, але тепер у цьому звуці був лише розпач. Вона знову забилася в куток, обхопивши коліна руками. Я розвернулася, щоб піти. Мені більше не було чого запитувати. Відповіді були прості й жахливі: іноді світ руйнується не через великі війни, а через дріб'язкове, отруйне серце, яке не вміє приймати відмову.

Біля виходу мене чекав Мінхо. Він мовчки пригорнув мене до себе, і його тепло остаточно вимило холодок від розмови з Касандро. Ми виходили на світло, залишаючи темряву та її полонянку позаду.

Яка доля тепер чекала на неї? Суд Албі та Ньютa був суворим, а замах на вбивство за допомогою чорної магії карався безповоротно.

Вирок Албі та Ньюта пролунав надвечір у головній залі. У їхніх голосах не було злоби — лише холодна, неминуча справедливість правителів, які зобов'язані захищати свій народ від внутрішньої гнилі.

Покарання було коротким і нещадним: смерть через отруту.

Я стояла поруч із Мінхо на галереї, дивлячись униз, де варта виводила Касандру. Моє серце калатало. Я знала про такі речі з підручників історії, бачила жорстокі сцени у фільмах та серіалах, але реальність виявилася значно важчою. Там, на екрані, це здавалося художнім прийомом, але тут, у сирих стінах замку, запах страху був справжнім.

— Марі, тобі не обов'язково на це дивитися, — тихо сказав Ньют, підходячи до мене. Його обличчя, зазвичай таке лагідне, зараз здавалося висіченим з каменю. — Вона зазіхнула на життя не просто мага, а на саму суть нашого миру. Замах через Гончака не передбачає помилування.

— Я знаю, — прошепотіла я, відчуваючи, як пальці Мінхо міцно стискають мою долоню. — Просто... це так остаточно.

Албі зробив крок уперед, тримаючи в руках невелику металеву чашу. У ній хлюпала темна рідина, що не відбивала світла факелів.

— Касандро, — голос Албі гримів під склепінням залу. — Ти принесла в цей дім прадавнє зло. Ти намагалася випити життя тієї, хто захищала нас. За законом Глейду та законами нашої магії — твоя чаша чекає на тебе.

Вона більше не кричала. Її очі були порожніми, наче Гончак, зникаючи, забрав із собою залишки її розуму. Коли вартові піднесли їй чашу, вона глянула на галерею — не на мене, а на Мінхо. Але він не відвів погляду і не виявив жодної краплі жалю. Для нього вона померла ще в ту мить, коли я вперше вирвала кров'ю в бібліотеці.

Вона випила все до дна.

Я бачила, як чаша випала з її рук, з глухим дзвоном покотившись по каменю. Касандра похитнулася, схопилася за горло, і в її очах на мить промайнув той самий первісний жах, який я відчувала у своїх кошмарах. Середньовічне правосуддя було швидким, але не менш болючим, ніж саме прокляття.

Коли все закінчилося і тіло винесли, у залі запала тиша. Я відчула, як мене накрила хвиля слабкості.