Розділ 23

Я була вільна.

Біль, який розривав моє тіло тисячами гарячих голок, раптом зник. Жар лихоманки змінився на приємну, невагому прохолоду. Я більше не відчувала ні смаку крові в роті, ні залізних пазурів Гончака на своїх грудях. Все це залишилося десь далеко, у світі, який стрімко тьмянів і перетворювався на ілюзію.

Я стояла посеред безмежного, спокійного океану темряви. Але ця темрява не була лякаючою — вона була лагідною, наче оксамит, і пахла сирою землею після дощу. Я бачила попереду слабке, тепле сяйво. Там, у тому світлі, хтось чекав на мене. Я відчувала присутність Анастасії, відчувала спокій усіх тих, хто пішов раніше. Мені просто потрібно було зробити крок, відпустити останню нитку, що тримала мене, і я була б вдома. Нарешті вдома, де немає воєн, проклять і втрат.

І я майже зробила цей крок.

Але раптом крізь цей благословенний спокій прорвався звук. Не вухами, а самою душею я почула крик. Він був таким відчайдушним, таким сповненим нестерпного болю, що мій тихий океан здригнувся.

— МАРІ! ПОВЕРНИСЬ! — цей голос належав йому.

У ту ж мить я відчула різкий, гарячий поштовх у грудях. Це не було приємне тепло — це було схоже на удар блискавки, що намагався спалити мене зсередини. Моя рука, яка уві сні темряви здавалася невагомою, раптом стала важкою. Я відчула каблучку. Вона пекла шкіру, наче розпечене вугілля, нагадуючи про обіцянку, яку я дала.

Я зупинилася біля самого порогу світла. Спокій махав мені рукою, обіцяючи забуття. Але позаду, у мороці реальності, Мінхо катував себе, намагаючись запустити моє серце своєю власною волею. Він віддавав мені свої тіні, своє життя, свою душу, не залишаючи собі нічого. Я відчувала через зв'язок, як він повільно помирає разом зі мною, бо просто відмовився від світу без мене.

Це було найважче рішення в моєму житті. Я хотіла залишитися в цьому спокої. Я так втомилася.

Але я не могла дозволити йому померти через мою слабкість. Не могла дозволити темряві поглинути його назавжди.

Я розвернулася спиною до світла. Це було схоже на те, якби я добровільно кинулася в прірву, повну болю. Я схопилася за ту розпечену нитку нашого зв'язку і щосили потягнула її на себе.

— Я йду, Мін... Я йду... — прошепотіла я в порожнечу.

Світ здригнувся. Холод небуття змінився на вогняний удар у самісіньке серце. Я відчула, як воно... завмерло. На одну нескінченну, жахливу секунду воно зупинилося остаточно, вирішуючи, на який бік перейти. Уся бібліотека, крики друзів, час і простір зникли в цій паузі.

А потім...

Тук... тук-тук...

Важкий, болючий удар відлунився в моїх грудях. Легені з хрипом розширилися, вбираючи крижане повітря бібліотеки. Біль повернувся з такою силою, що я ледь не знепритомніла знову, але я була жива. Серце забилося, нерівно, слабко, але воно билося в ритмі з його серцем, яке я відчувала притиснутим до мого вуха.

Я розплющила очі. Все було розмито, але перше, що я побачила — це його обличчя. Заплакане, забруднене кров’ю, здивоване й перелякане.

— Ти... — мій голос був ледь чутним хрипом. — Ти... ідіот... Мін...

Але я посміхнулася, і його тіні, відчувши моє життя, м'яко торкнулися моїх щок, вітаючи мене з поверненням. Серце моє більше не завмирало від страху смерті, воно завмирало від безмежного кохання до цього чоловіка, який не дозволив мені піти.

Світ навколо мене поступово набував барв, виходячи з тієї сірої невагомості, де я щойно ледь не залишилася назавжди. Важкість мого тіла більше не здавалася тягарем — вона була доказом того, що я повернулася. Я відчувала кожну клітинку, кожен подих і, найголовніше, кожну вібрацію серця Мінхо, що билося об мої груди.

Я повільно підняла руку, торкаючись його щоки. Мої пальці все ще були в крові, але тепер вона здавалася теплою, справжньою.

— Ти знову врятував мене... — прошепотіла я, ледь ворушачи губами. Мій голос був слабким, але в ньому більше не було того смертельного хрипу. — Ти просто не вмієш відпускати, так?

Мінхо заплющив очі, притискаючись своєю щокою до моєї долоні. Я відчула, як його плечі, напружені до межі, нарешті розслабилися. Він видихнув — довгий, рваний звук, у якому розчинився весь той жах, що панував у бібліотеці останні хвилини.

— Ти врятувала мене теж... — відповів він, піднімаючи погляд. У його очах усе ще танцювали залишки тієї шаленої потужності, яку я йому передала. — Якби не твій поштовх, Марі, Гончак розірвав би мене на шматки ще до того, як хлопці встигли б відчинити двері. Ти не просто іскра. Ти моє все.

І тоді сталося те, чого ніхто з нас не очікував.

Наші сплетені руки, де моя фіолетова магія все ще змішувалася з його чорним димом, почали пульсувати м’яким, теплим світлом. Це сяйво почало розповсюджуватися по моєму тілу, наче тепла хвиля, що змиває бруд.

Я опустила погляд на свої зап’ястя. Жахливі, темно-фіолетові синці від лап Гінчака почали бліднути прямо на очах. Чорні вени, що проступили від отруйного прокляття, розчинялися, поступаючись місцем нормальній, здоровій шкірі. Навіть рана на губі, з якої текла кров, затягнулася за лічені секунди, залишаючи лише ледь помітне поколювання.

Прокляття Касандри, спалене друзями в реальності, остаточно зникало з мого тіла завдяки нашому спільному зв'язку.