Розділ 22. Мінхо

Я відчув цей поштовх так, ніби в моїх жилах замість крові раптом потекла розплавлена зірка. Це не була просто енергія — це була вона. Марі. Навіть на межі смерті, навіть стікаючи кров’ю на холодному камені, ця неймовірна жінка примудрилася вирвати залишки своєї душі, щоб врятувати мене.

Мої тіні збожеволіли. Фіолетове світло Марі прошило мою темряву, наче блискавка, перетворюючи мої леза на зброю богів. Я бачив, як Гончак відсахнувся. Його гнилі очі розширилися від усвідомлення: він прийшов за жертвою, а зустрів розлюченого демона.

— Тобі. Кінець. — мій голос прокотився залою, розбиваючи вітражі.

Я зробив випад, і моя подвоєна сила врізалася в монстра. Тварюка, яка ще хвилину тому здавалася непереможною, раптом почала слабшати. Її тіньова плоть ставала пухкою, наче дим на вітрі. Вона почала скулити — звук був таким високим, що заклало вуха.

Саме в цей момент двері бібліотеки з гуркотом розчинилися.

— Мінхо! Марі! — закричав Томас, вриваючись усередину.

Позаду нього бігли Ньют і Галлі, а Тереза вже на ходу викрикувала закляття очищення. Албі тримав у руках щось загорнуте в чорну тканину, що виривалося й диміло.

— Ми знайшли це! — гаркнув Галлі, кидаючи погляд на монстра, який під моїми ударами вже втрачав обриси. — У покоях Касандри! Лялька з її волоссям і кров'ю!

— Пали це, Галлі! Швидше! — вигукнув Ньют, кидаючись до мене, але я не міг відволіктися.

Я бачив, як Гончак почав танути, його зв’язок із цим світом розривався під дією вогню, який Галлі випустив на проклятий предмет. Але моя увага була не на ворогу. Я розвернувся до Марі.

Вона лежала нерухомо. Фіолетове сяйво зникло, залишивши лише смертельну блідість.

— МАРІ! — я кинув зброю і впав біля неї на коліна, підхоплюючи її обм'якле тіло. — Терезо, сюди! Швидше, вона не дихає!

Я притиснув її до себе, ігноруючи все навколо. Гончак зник у чорному вихорі, залишаючи по собі лише запах озону, але мені було байдуже. Світ знову став тихим, страшно тихим.

— Ти не можеш піти зараз... — шепотів я, зариваючись обличчям у її волосся. — Марі, ти ж тільки-но врятувала мене... Дихай, сонечко. Будь ласка, дихай за нас обох.

Тиша.

Це була не та тиша, до якої я звик у Лабіринті чи під час нічних вартувань. Це була мертва, абсолютна порожнеча, від якої закладало вуха. Я тримав її на руках, і вона здавалася невагомою, наче вся її життєва сила пішла в той останній фіолетовий спалах, яким вона підтримала мене.

— Марі... — покликав я, але мій голос здригнувся і обірвався.

Вона не дихала. Її груди, які ще мить тому так важко здіймалися, тепер завмерли. Я притиснув вухо до її серця, сподіваючись почути бодай найменший поштовх, найменший натяк на те, що вона ще тут. Нічого. Тільки холод, що почав підповзати до моїх пальців.

— Ні, ні, ні... тільки не так, — я почав несамовито трясти її за плечі, наче намагаючись виштовхати її назад у реальність. — Марі, повернись! Це наказ, сонечко, чуєш?! Ти не маєш права так піти!

Навколо щось кричали друзі. Я бачив, як Тереза впала на коліна з іншого боку, як її руки засвітилися блакитним світлом, намагаючись знайти іскру життя в цьому нерухомому тілі. Бачив розпач на обличчі Ньюта. Але для мене весь світ звузився до цієї блідої шкіри та закривавлених губ.

Я відчував, як мій зв'язок із нею, той міцний канат, яким ми були сплетені, тепер безсило висів у порожнечі. На іншому кінці нікого не було.

— Ти віддала мені все... — прохрипів я, зариваючись пальцями в її волосся. Моя лють, яка щойно спалила Гончака, перетворилася на крижаний, чорний жах. — Ти врятувала мене, щоб померти в мене на руках? Думаєш, я дозволю цьому статися?

Я вчепився в її долоню, на якій усе ще була та сама каблучка. Вона була заплямована нашою спільною кров'ю. У моїй голові промайнув її останній шепіт про кохання, і це стало останньою краплею.

— Якщо ти не повернешся сама, я витягну тебе з того світу за волосся! — просичав я, заплющуючи очі.

Я перестав стримувати свої тіні. Я дозволив їм повністю поглинути нас, створюючи чорний кокон, куди не могло проникнути світло бібліотеки чи голоси друзів. Я зосередив усю ту подвоєну потужність, яку вона мені передала, і почав силою вливати її назад — через долоні, через губи, через сам зв'язок. Я намагався запустити її серце своєю власною волею.

— Дихай... дихай, Марі... — благав я, відчуваючи, як мої власні сили починають вичерпуватися. — Не залишай мене в цій темряві самого. Бо без тебе ця темрява мене поглине.

Я тримав її, відчуваючи, як кожна секунда її небуття випікає мені душу. Це була найдовша тиша в моєму житті. Тиша, яка вимагала відповіді.