Розділ 21

Світ навколо мене перетворився на розмиту пляму з чорного та фіолетового, але слух загострився до болю. Я чула кожен звук цієї нерівної битви. Гуркіт перекинутих книжкових полиць, свист розсіченого повітря, коли тіні Мінхо вдаряли по плоті звіра, і це жахливе, низьке гарчання Гончака, від якого вібрували мої ребра.

Мінхо бився як одержимий. Я чула його важке дихання і вигуки заклять, що переривалися звуками ударів. Він був там, між мною і смертю, віддаючи кожну краплю своєї магії, щоб цей монстр не зробив до мене ні кроку.

Друзі все ще не поверталися. Кожна секунда їхньої відсутності здавалася вічністю. Я відчувала, як життя витікає з мене разом із залишками магії. Всередині панувала порожнеча — холодна й тиха. Мої пальці ледь ворушилися, а перед очима все частіше поставала темна завіса.

Але навіть у цьому стані, на самому краї прірви, я не могла просто лежати й чекати, поки він загине, захищаючи моє холодне тіло. Я не хотіла бути лише жертвою. Десь глибоко в душі, під шарами болю та виснаження, я шукала хоча б іскру, хоча б найменший уламок своєї сили, щоб допомогти йому. Я хотіла вчепитися за це життя не заради себе, а заради нього.

Я занурилася у власну темряву, ігноруючи крижаний дотик смерті, що вже лоскотав мої легені. Бібліотека навколо зникала, крики Мінхо та ричання звіра ставали лише далеким фоном. Я шукала... я шкребла по стінках власної душі, доки не знайшла їх.

У самому центрі мого виснаженого єства, там, куди Гончак ще не встиг дотягнутися своїми гнилими пазурами, пульсували дві іскри.

Одна була моєю — яскравою, чистою, ядучо-фіолетовою, як передсвітання у моєму рідному світі. Друга була його — вугільно-чорною, густою, наче сама ніч, яку він подарував мені тієї миті, коли наші сили переплелися. Вони не боролися. Вони кружляли одна навколо одної в дикому, відчайдушному танці.

— Тільки не зараз... — прохрипіла я крізь зчеплені зуби, відчуваючи, як з кутика рота знову тече тепла кров. — Мін... візьми...

Я зосередила весь залишок своєї свідомості на нашому зв’язку. Я уявила його не як тонку нитку, а як розпечений міст. Зібравши ці дві іскри докупи, я силою волі штовхнула їх у цей канал. Це було схоже на те, якби я вирвала власне серце і кинула його в полум'я.

Я відчула, як магія ринула від мене до нього. Фіолетове світло змішалося з чорнотою, створюючи щось третє — непереможне і прадавнє. Я віддала все. Останній захист, останній подих, останню краплю тепла.

У ту ж мить я почула, як через зв'язок до мене дійшов його короткий, приголомшений вдих. Сила Мінхо не просто відновилася — вона подвоїлася. Його тіні навколо нас вибухнули такою потужністю, що камінь підлоги під моїми руками почав тріскатися.

Світ навколо мене остаточно згас. Я більше не чула битви. Я зробила все, що могла, і тепер, падаючи в небуття, я лише сподівалася, що цієї сили йому вистачить.