Розділ 19

Мої пальці, ковзаючи по багряних плямах на його сорочці, з останніх сил вчепилися в комір Мінхо. Кожен подих давався з болем, наче легені розривали тисячі дрібних скляних скалок. Я бачила, як тіні моїх друзів зникають у дверях бібліотеки, лишаючи нас у пастці призахідного сонця та наступаючого мороку.

— Мінхо... іди... — мій голос був ледь чутним хрипом. — Будь ласка... іди за ними. Допоможи їм... знайди її...

Я відчула, як чергова судома прокотилася тілом, і я мимоволі зціпила зуби, щоб не закричати. Моя права рука, тремтячи від нелюдської напруги, потягнулася до лівої. Я намацала обручку — символ усього, що ми пройшли, і всього, що ми мали побудувати. Метал здавався крижаним на фоні моєї гарячої від лихоманки шкіри.

— Візьми... — я намагалася стягнути кільце з пальця, але воно наче приросло до моєї плоті. — Віддай... знайди ту... хто буде поруч... хто зможе дати тобі... те, що я...

Я не змогла договорити. Кров знову підступила до горла, і я захлинулася власними словами. Я хотіла звільнити його. Хотіла, щоб він не бачив, як я перетворююся на попіл під лапами цієї тварюки.

Мінхо загарчав — це був звук пораненого звіра, який відмовився здаватися. Його великі долоні накрили мої руки, грубо й рішуче зупиняючи мої спроби зняти обручку. Він притиснув мої зап'ястя до підлоги, нависаючи надто мною. Його обличчя було за кілька сантиметрів від мого — очі горіли небезпечним, фанатичним вогнем.

— Замовкни, Марі! — процідив він, і я відчула вібрацію його люті в кожній клітині свого тіла. — Ніколи... чуєш? Ніколи навіть не думай про це.

Він схопив мою ліву руку, підніс її до своїх губ і міцно поцілував обручку, забруднюючи своє обличчя моєю кров'ю.

— Немає ніякої "іншої". Немає світу без тебе. Ти — моя половина, моя темрява і моє світло. Якщо ти підеш — я випалю цей замок разом із тобою, і ми зустрінемося в порожнечі.

Його тіні раптом вибухнули навколо нас, створюючи непроникну чорну сферу. Він відрізав нас від усього світу: від бібліотеки, від надії, від самої реальності. У цій абсолютній темряві світилися лише його очі та мої закривавлені губи.

— Він уже тут, — прошепотів він мені в самі губи, і я відчула, як волосся на моїй шиї стало дибки.

За межами його тіньової сфери щось важко вдарило в повітря. Почулося низьке, утробне гарчання, від якого задрижали вікна в бібліотеці. Гончак прийшов за своєю здобиччю, і він більше не чекав мого сну.

Мінхо не відпустив моєї руки. Навпаки, він сплів наші пальці так міцно, що я почула хрускіт.

— Ти не знімеш цю каблучку, — сказав він, і в його голосі з'явилася сталева, магічна сила. — Ти будеш носити її, доки я живий. А я збираюся жити вічно, щоб просто дивитися на тебе.

Він розвернувся до темряви, закриваючи мене своїм тілом. Його плечі розширилися, а магія тіней почала перетворюватися на гострі, як бритва, леза.

— Ну давай, тварюко... — прошепотів він у порожнечу. — Спробуй забрати її в мене. Я покажу тобі, що таке справжнє пекло.

Я лежала на холодній підлозі, відчуваючи, як життя повільно витікає з мене, але рука Мінхо була тією єдиною ниткою, що тримала мене на цьому світі. Я не могла піти. Він просто мені не дозволив.