Розділ 17. Пес

Ніч перестала бути часом для відпочинку. Тепер вона стала полем бою, на якому я програвала щоразу, як тільки мої повіки стулялися.

Сон починався завжди однаково: густий, липкий туман, крізь який не могло пробитися навіть моє фіолетове світло. А потім з’являвся Він. Величезний пес, витканий із найтемнішої, найбруднішої тіні, яку я коли-небудь бачила. Його очі світилися тьмяним, гнилим світлом, а дихання пахло сирою землею та застарілим страхом.

Він не просто гавкав — він полював. Пес накидався на мене з темряви, збивав з ніг своєю нелюдською вагою. Я відчувала гострі, крижані ікла на своєму плечі, відчувала, як він стискає моє горло своїми масивними лапищами, позбавляючи мене можливості навіть скрикнути уві сні. Я борсалася, намагалася викликати магію, але вона лише безсило іскрилася на кінчиках пальців.

Коли я нарешті виривалася з цього заціпеніння і прокидалася з криком, що застрягав у горлі, реальність виявлялася не менш жахливою.

— Марі! Знову? — голос Мінхо тремтів від жаху, коли він різко підхоплювався поруч, запалюючи світло.

Я відкидала ковдру, і ми обидва завмирали. На моїй блідій шкірі, на тих самих місцях, де уві сні мене кусав чи душив цей монстр, розквітали справжні синці. Темно-фіолетові, майже чорні плями на передпліччях, чіткі відбитки великих пазурів на ребрах, багряні смуги на шиї. Це було неможливо. Це суперечило всім законам магії, які я знала. Сон ставав плоттю.

Мій стан погіршувався з кожним днем. Я майже не могла тримати ложку — руки зрадницько тремтіли. Очі впали, а шкіра набула сіруватого відтінку, наче той пес потроху висмоктував з мене саму іскру життя. Нудота стала моєю постійною супутницею, а головокружіння було таким сильним, що я з трудом відрізняла, де закінчується замок і починається марево сну.

Найгіршим було безсилля Мінхо. Його власні тіні тепер трималися від мене на відстані, наче боялися заразити або поранити ще сильніше. Він проводив ночі, сидячи поруч і тримаючи мене за руку, боячись навіть на мить заплющити очі.

— Я не можу його зупинити, Марі, — прошепотів він одного разу вдосвіта, обережно торкаючись свіжого синця на моєму зап’ясті. У його погляді була така безнадія, що мені хотілося закричати. — Твої стіни впали, і щось прийшло ззовні... або зсередини. Це не моя магія. Це щось старе і зле.

Я дивилася на свої руки, вкриті мітками звіра, і розуміла: якщо ми не знайдемо спосіб вигнати цього пса з моїх снів, одного разу я просто не прокинуся. Тіло здасться раніше, ніж зійде сонце.