Розділ 16

Ліс зустрів нас густою тінню та запахом хвої, який зазвичай мені подобався, але сьогодні кожен аромат здавався ворожим. Сонце пробивалося крізь крони дерев, створюючи на землі химерні візерунки, але я ледь трималася в сідлі. Мене нудило так сильно, що світ перед очима плив, а шлунок стискався від найменшого руху коня.

Попереду їхали Томас із Терезою, про щось тихо перешіптуючись, а замикав нашу групу Галлі, який, як завжди, бурчав собі під ніс про "даремно згаяний час". Але епіцентром мого роздратування була Касандра. Вона наче навмисно приклеїлася до Мінхо, постійно спрямовуючи свого коня так, щоб торкатися його стремена. Її дзвінкий, награний сміх врізався мені в мозок, як ніж.

— Мінхо, а пам'ятаєш, як минулого разу ми загнали того вепра біля скель? — щебетала вона, кидаючи на нього переможні погляди.

Мінхо відповідав коротко, постійно озираючись на мене. Його очі були наповнені тривогою, він відчував мій стан через наш зв'язок, але присутність Касандри заважала йому просто під'їхати й обійняти мене. Кожного разу, коли він намагався сповільнити хід, вона теж пригальмовувала, продовжуючи свою безкінечну балаканину.

Раптом різкий запах кінського поту змішався з ароматом ядучих парфумів Касандри, які вона, мабуть, вилила на себе перед виходом. Це стало останньою краплею. В роті пересохло, а до горла підкотилася гаряча, нестримна хвиля.

Я зрозуміла, що більше не витримаю ні секунди.

Не чекаючи повної зупинки, я перекинула ногу через сідло і майже зістрибнула з коня. Земля хитнулася під ногами, але я, не звертаючи уваги на здивовані вигуки друзів, кинулася вглиб лісу.

Я встигла забігти за товстий стовбур старого дуба і впала на коліна прямо в соковиту зелену траву. Пальці судомно вчепилися в землю, розриваючи мох. Шлунок вибухнув болем, і мене жахливо вирвало. Все тіло тремтіло від напруги, на лобі виступив холодний піт, а в очах потемніло так, що я на мить перестала розуміти, де знаходжусь.

Позаду почувся тупіт копит і швидкі кроки.

— Маріє! — голос Мінхо пролунав над самою головою, сповнений такого відчаю, якого я давно не чула.

Я відчула його важку руку на своїй спині — він підтримував мене, не даючи впасти обличчям у траву, а іншою рукою прибрав моє волосся з обличчя. Його тіні миттєво розійшлися навколо нас, створюючи чорну завісу, щоб ніхто — а особливо Касандра — не бачив мене в такому стані.

— Ідіть далі! — гаркнув Мінхо групі, яка зупинилася неподалік. — Галлі, Томасе, ведіть їх вперед. Ми наздоженемо.

Я чула невдоволене фиркання Касандри та її голос:

"Може, їй просто не варто було їхати на справжню роботу?", — але за мить коні зацокотіли далі. Ми залишилися самі в цій благословенній тиші лісу.

— Дихай, сонечко... просто дихай, — шепотів він, обережно витираючи моє чоло холодною від магії рукою. — Що з тобою коїться? Це не просто виснаження... Марі, подивися на мене.

Я підняла на нього бліде обличчя, відчуваючи себе такою слабкою, ніби вся моя магія витекла разом із цим нападом. 

Ми завмерли, вдивляючись одне одному в очі. У повітрі зависла важка, нестерпна тиша, яку порушувало лише моє переривчасте дихання. Мінхо тримав мене за плечі, і я відчувала, як його пальці злегка впиваються в мою шкіру — не від злості, а від того ж самого нерозуміння, яке паралізувало і мене.

Ми дивилися одне на одного, намагаючись знайти відповідь у глибині зіниць, але бачили лише віддзеркалення власної розгубленості. Усвідомлення було, але зовсім інше — страшне.

— Це не проходить, Марі, — процідив він крізь зуби, і в його голосі почулися нотки справжньої паніки, яку він так старанно намагався приховати від друзів. — Весь цей тиждень... я думав, ти просто виснажена. Думав, це нерви. Але тебе вивертає навиворіт від звичайного запаху лісу.

Я витерла губи тремтячою рукою і сперлася спиною об шорстку кору дуба. Голова оберталася, а дерева навколо витанцьовували химерний танець.

— Я не знаю, що це, Мін... — прошепотіла я, заплющуючи очі. — Це не схоже на ту хворобу, що була в мене вдома. Тоді я просто слабшала. А зараз... зараз таке відчуття, ніби моє власне тіло мені більше не належить. Наче магія всередині мене перетворилася на отруту.

Мінхо опустився на коліна поруч, його тіні хаотично смикалися по траві, віддзеркалюючи його внутрішній стан. Він простягнув руку, обережно торкаючись мого обличчя, наче я була зроблена з найтоншого фарфору, який міг розсипатися від подиху.

— Можливо, це через тіні? — він запитав це так тихо, що я ледь почула. — Те, що сталося в залі... твій вибух. Моя сила занадто важка для твого тіла? Я отруюю тебе, Марі?

Ця думка була жахливою. Ми обидва боялися її вголос, але тепер вона зависла між нами, мов привид. Якщо моя світла магія не могла прийняти його темряву, то кожен наш дотик, кожен спільний подих через зв'язок міг повільно мене вбивати.

Я побачила, як у його погляді майнула нестерпна провина. Він забрав руку, наче обпікся.

— Ні, не смій так думати, — я перехопила його долоню, притискаючи її до своєї щоки, попри нудоту, що знову підкотилася до горла. — Ми знайдемо відповідь. Ми впораємось.. Я впораюсь..

Ми сиділи в тіні дуба, два могутні маги, які могли здолати армію, але зараз були абсолютно безсилими перед моїм блідим обличчям і цією невідомою неміччю. Попереду, десь у лісі, чулися голоси Касандри та Галлі, але тут, у нашому маленькому коконі з тіней і страху, ми залишалися самотніми перед загадкою, яка повільно вбивала мене.