Розділ 15

Минув тиждень відтоді, як я нарешті вилила весь свій біль Мінхо, розповівши йому про ту зустріч в океані ніжної темряви та слова Анастасії. Мені стало легше дихати — камінь провини, що тягнув мене на дно, почав повільно кришитися. Проте моє тіло, здавалося, застрягло в тому хворобливому стані: нудота підкочувалася до горла щоранку, а світ навколо час від часу небезпечно хитався, змушуючи мене хапатися за стіни.

Наші тренування змінилися докорінно. Тепер ми працювали не лише над моєю фізичною формою, а й над тими дивними, новими тінями, що прокинулися в мені. Мінхо більше не грав роль суворого, відстороненого наставника. Йому було байдуже на погляди Касандри чи шепіт за спинами.

Він торкався мене, допомагав тримати рівновагу, поправляв мої руки на ефесі меча — і робив це явно, з тією ж ніжністю, що і в наших приватних покоях. Його турбота стала природною частиною нашого навчання. Він часто перевіряв мій пульс, але тепер це не був «професійний жест» — він просто тримав мою руку у своїй, передаючи мені впевненість і силу своїх тіней, коли я відчувала черговий напад слабкості.

Я все ще була блідою, але в моїх очах знову з'явилися іскри фіолетового світла, що тепер перепліталися з темним маревом, яке ми вчилися приборкувати разом. Ми стали єдиним цілим не лише в почуттях, а й у магії, і це давало мені надію, що з часом і фізичний біль нарешті відступить.

_______________________________________________________________________________________
 

Сьогоднішнє тренування було справжнім випробуванням на витривалість, і справа була зовсім не в мечах. Повітря в залі здавалося розпеченим, густим і наелектризованим до межі. Кожен наш рух, кожен випад супроводжувався напруженням, яке вже неможливо було ігнорувати.

Мінхо був зовсім поруч. Я відчувала жар його тіла навіть крізь одяг, а запах його шкіри — цей нестерпно привабливий аромат грози та мускусу — бив у голову сильніше за будь-яке запаморочення.

Ми почали фліртувати. Спочатку це були лише напівнатяки, короткі фрази вголос, кинуті з напівусмішкою після вдалого блоку:

— Ти сьогодні занадто повільний, Мінхо... Невже здаєш позиції? — прошепотіла я, ледь торкнувшись мечем його плеча.

— Я просто даю тобі шанс насолодитися перемогою, сонечко, — відповів він з тією самою хрипкою ноткою в голосі, від якої мої коліна ставали ватними. — Хоча ти знаєш, що я люблю, коли ти зверху.

Але справжнє безумство відбувалося в нашій голові. Через зв’язок, де більше не було стін, потік думок став максимально відвертим.

«Ти уявляєш, як спокусливо виглядає ця крапля поту, що стікає по твоїй шиї?» — пролунав його голос у моєму розумі, настільки чітко, наче він лизнув мою шкіру.

«А ти уявляєш, як сильно я хочу зараз відкинути цей меч і відчути твої руки не на своїх плечах, а набагато нижче?» — відповіла я, не стримуючи візуальних образів, які миттєво полетіли до нього.

Він на мить завмер, і я побачила, як його тіні навколо ніг різко здригнулися, стаючи густішими та темнішими. Його погляд потемнішав, наповнюючись сирим, первісним бажанням.

«Марі, ти граєш із вогнем...» — його думка була важкою, наче дотик. — «Я ледь тримаю себе в руках, щоб не притиснути тебе до цієї кам'яної стіни прямо на очах у всіх. Ти ж знаєш, що я зроблю з тобою, як тільки ми переступимо поріг нашої кімнати?»

Я відчула, як моє власне фіолетове світло відгукнулося на цей заклик, змішуючись із його тінями в дикому танці. Ми продовжували тренуватися, але це вже не був бій — це була прелюдія. Наші мечі схрещувалися зі дзвоном, але наші тіла вже давно вели іншу, набагато відвертішу розмову. Кожен його випад став навмисно близьким, кожне моє ухиляння — провокаційним.

Ніхто навколо не розумів, чому ми так важко дихаємо і чому між нами буквально летять іскри, але цей невидимий діалог спалював нас обох живцем.

Моє терпіння луснуло, наче перетягнута струна. Усі ці ментальні ігри, відверті образи та електрика, що тріщала між нами, вимагали виходу прямо тут і зараз. Мені було байдуже на правила, на залу, на сотні очей — я просто хотіла відчути його силу, яка належала лише мені.

Я різко скоротила дистанцію, відкинувши тренувальний меч убік. Мої пальці вчепилися в комір його сорочки, і я з силою притягнула Мінхо до себе, змушуючи його нахилитися. Моє дихання змішалося з його, а фіолетові іскри на моїх пальцях миттєво сплелися з його густими тінями.

— Мені байдуже на тренування, — прошепотіла я йому в самі губи, так, щоб чув лише він. — Я більше не можу чекати.

Мінхо видав низький, горловий звук, схожий на гарчання, і його руки миттєво обхопили мою талію, притискаючи мене до себе так міцно, що я відчула кожен м'яз його напруженого тіла.

Краєм ока я помітила Томаса й Терезу, які стояли біля стійки зі зброєю. Вони переглянулися з розуміючими посмішками, і Томас, помітивши мій погляд, весело підморгнув нам, наче кажучи: «Нарешті ви здалися». Ньют поруч із ними лише хитав головою, але в його очах було помітне полегшення — він бачив, що я знову жива.

Але ідилію перервав інший рух.

З протилежного боку зали, карбованим кроком і з обличчям, що нагадувало грозову хмару, до нас прямувала Касандра. Її очі горіли відкритою ненавистю, а губи були стиснуті в тонку лінію. Вона не просто йшла — вона насувалася, наче хотіла одним своїм виглядом розірвати той кокон пристрасті, в якому ми опинилися.