Розділ 14

Останній спалах фіолетового світла згас, залишивши по собі важку, дзвінку тишу. Повітря в залі все ще вібрувало від розряду, а пил повільно осідав на потрощені манекени.

Я стояла посеред хаосу, важко хапаючи ротом повітря. Мої руки тремтіли так сильно, що тренувальний меч випав з пальців і з глухим дзвоном ударився об камінь. Я озирнулася навколо, очікуючи побачити поранених, але... нічого. Моя магія наче мала власний розум. Вона оминула Ньюта, який стояв за кілька метрів, лише злегка розпатлавши його волосся. Вона не торкнулася нікого з моїх друзів — хвиля просто обійшла їх, як вода обтікає каміння.

Але найдивнішим був він.

Мінхо стояв прямо передо мною. Його одяг навіть не закоптило. Він не відступив ні на сантиметр. Він дивився на мене — серйозний, похмурий, але в глибині його зіниць я бачила дике полегшення.

Я перевела погляд на свої руки. На підлозі, біля моїх ніг, усе ще ворушилися залишки чорного марева. Мої власні тіні. Не його — вони не пахли грозою та залізом, як у нього. Вони пахли нічною фіалкою та холодною вологою мого рідного світу.

— Звідки... — мій голос зірвався на хрип. — Звідки вони в мене? Це... це неможливо.

Мене охопила паніка. Тіні — це був дар Мінхо. Його прокляття і його сила. У моєму світі в мене була лише фіолетова магія світла, іскра життя, а не цей морок. Я відчула, як земля починає плисти під ногами. Виснаження, яке я так довго приховувала, накрило мене бетонною плитою.

— Мінхо, що це було? — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискається від сліз. — Я не... я не маю так вміти.

Моє тіло, знесилене голодуванням і днями без сну, нарешті здалося. Коліна підкосилися, і я почала падати, але цього разу я навіть не намагалася боротися. Світ навколо почав стрімко темніти, і останнє, що я відчула — це не холодний камінь підлоги, а міцні, гарячі руки, які підхопили мене за частку секунди до падіння.

Я почула його голос, уже не через зв'язок, а прямо над вухом — тихий, хрипкий і сповнений такої любові, від якої мої стіни остаточно перетворилися на пил.

— Ти — моя половина, принцесо. Ти ділиш зі мною все. Навіть мою темряву. Повернися до мене, сонечко... прошу.

_______________________________________________________________________________________
 

Я розплющила очі повільно, боячись, що рух знову викличе нудоту або поверне мене в той холодний, безкінечний морок сну. Але замість крижаної порожнечі я відчула тепло. Воно було густим, затишним і неймовірно реальним, наче я нарешті повернулася додому після довгої подорожі крізь завірюху.

Я лежала на боці, і в мою спину впиралися чиїсь міцні груди. Ритмічний, спокійний стукіт серця віддавався легким поштовхом у мої лопатки. Важка, гаряча рука по-власницьки обіймала мене за талію, притягуючи так близько, що між нашими тілами не залишилося ні міліметра простору.

Мені не треба було обертатися, щоб зрозуміти, хто це. Запах грози, дорогої деревини та ледь вловимий аромат морозної ночі — це був Мінхо.

Я відчула, як його дихання, рівне й тепле, лоскоче мою потилицю. Здавалося, він не спав, а просто чекав, поки я повернуся до тями. Як тільки мої повіки здригнулися, рука на моєму животі ледь помітно напружилася, а пальці, що спочивали на моїх ребрах, обережно погладили тканину сорочки.

— Ти тут, — прошепотів він прямо мені у волосся. Його голос був хрипким, наче він довго мовчав або стримував крик. — Нарешті твої стіни впали, Маріє. Я більше не відчуваю холодного граніту. Тільки тебе.

Я заплющила очі, вбираючи це тепло шкірою. Моє тіло все ще відчувалося слабким, а кістки — занадто легкими, але той нестерпний біль провини, що гриз мене зсередини ці дні, трохи відступив, приглушений його присутністю. Його тіні, тепер спокійні та лагідні, наче невидима ковдра, огортали нас обох, захищаючи це ліжко від усього зовнішнього світу.

Він обережно перевернув мене на інший бік, змушуючи поглянути на нього. У напівтемряві кімнати його обличчя виглядало втомленим, на вилицях залягла тінь, але очі... очі дивилися на мене з такою відчайдушною ніжністю, що я знову відчула, як сльози підступають до горла.

— Ти налякала мене, — сказав він, торкаючись моєї щоки тильною стороною долоні. — Тіні... вони з'явилися, тому що ми — одне ціле, сонечко. Коли ти почала випалювати себе зсередини, моя сила просто кинулася тобі на допомогу. Твоя магія прийняла частину мене, щоб ти не зламалася остаточно.

Він підсунувся ближче, втупившись чолом у моє чоло.

— Більше ніяких окремих кімнат. Більше ніякої брехні про "все гаразд". Якщо ти хочеш плакати за ними — плач на моєму плечі. Але не смій зникати від мене, чуєш? Бо я піду за тобою навіть у той світ, де залишилася твоя палата, і витягну тебе звідти знову.

Я уткнулася обличчям у виїмку на його шиї, і перша за ці дні щира хвиля сліз нарешті прорвала греблю. Це були не ті сухі, потайні сльози, від яких я ховалася в кутках замку. Це було очищення. Моє тіло здригалося від ридань, а пальці судомно вчепилися в його сорочку, наче я боялася, що він відштовхне мене за мою слабкість, за мою мовчанку, за ті ночі, що я провела в самотині.

— Будь ласка... вибач... — мій голос зривався на хрипкий шепіт. — Пробач мені, Мінхо... я не хотіла... я просто не знала, як...

Я повторювала це знову і знову, наче молитву, наче ці слова могли залатати ту прірву, яку я сама вирила між нами. Провина перед ним змішувалася з болем за Анастасією, і я відчувала себе маленькою, беззахисною дівчинкою, яка загубилася між двома світами.