Розділ 13

Кожен крок по холодному каменю коридорів здавався мені марафоном. Мої ноги, що стали занадто тонкими, ледь тримали вагу тіла, а одяг неприємно терся об гострі вилиці та ключиці. Я відчувала себе крихкою скляною фігуркою, яка може розсипатися від найменшого протягу. Але я змусила себе дійти до тренувальної зали. Я не могла вічно ховатися в тінях, особливо коли провина перед Мінхо тиснула на плечі важче за будь-які обладунки.

Зал зустрів мене звичним гулом: дзвоном зброї, вигуками та важким диханням. Повітря було густим від запаху поту та розігрітих тіл — раніше це мене бадьорило, але зараз шлунок зрадницько стиснувся від нудоти. Я затримала подих, вибудовуючи навколо свого розуму чергову фіолетову стіну, щоб ніхто, а особливо він, не відчув моєї слабкості.

Я помітила Касандру майже одразу. Вона стояла в оточенні своїх наближених, виглядаючи як завжди бездоганно і хижо. Коли її погляд упав на мене, в її очах промайнуло щось середнє між зловтіхою та огидою. Вона бачила мою блідість, бачила, як я змарніла, і це давало їй привід для беззвучного тріумфу.

На іншому боці зали, біля стійки зі зброєю, стояли Мінхо та Ньют. Вони про щось напружено розмовляли. Терези та Томаса не було — мабуть, вони знайшли час для себе, що в ці дні було рідкістю.

Ньют першим помітив мою появу. Його обличчя на мить проясніло, але тут же затьмарилося тривогою, коли він розгледів мій стан. Він ледь помітно штовхнув локтем Мінхо.

Мінхо обернувся повільно. Коли його очі зустрілися з моїми, я відчула, як моя ментальна стіна здригнулася під натиском його болю і люті. Він виглядав так, ніби не спав усі ці ночі. Його погляд пройшовся по моєму виснаженому обличчю, затримався на зап’ястях і пальцях, де обручка здавалася занадто великою, і я побачила, як на його шиї напружилася жилка.

Він не рушив мені назустріч. Він залишився стояти там, серйозний і непохитний, але його тіні біля ніг почали поводитися неспокійно, витягуючись у мій бік, наче намагаючись дотягнутися до мене крізь усю залу.

Я зробила крок вперед, намагаючись тримати спину рівно, хоча все, чого мені хотілося — це впасти на коліна і попросити вибачення за те, що я так безнадійно застрягла у своєму минулому.

— Маріє, — промовив він голосно, і в залі на мить стало тихіше. Його голос був холодним, як лід, але я знала, що за цим льодом ховається полум’я, яке ось-ось вирветься назовні. — Ти запізнилася. Ставай у стійку.

Він кинув мені тренувальний меч. Я ледь впіймала його, відчуваючи, якою важкою стала ця зброя. Я бачила, як Касандра насмішкувато посміхнулася, але мені було байдуже на неї. Весь мій світ зараз звузився до одного чоловіка на іншому кінці зали, який бачив мене наскрізь, попри всі мої стіни.

Меч здавався втричі важчим, ніж зазвичай. Кожен замах відгукувався тягучим болем у плечах, а метал холодив долоні, які стали занадто тонкими. Я відчувала на собі десятки поглядів: співчутливий погляд Ньюта, гострий і зневажливий — Касандри, та важкий, немов розпечений свинець, — Мінхо.

Я почала розминку. Рухи були повільними, майже обережними, наче я боялася, що моє власне тіло розсиплеться від занадто різкого повороту. Але м’язова пам’ять — дивна річ. Навіть коли розум був затуманений провиною і спогадами про білу палату, тіло пам’ятало кожну виснажливу годину, проведену тут раніше.

Крок. Випад. Блок.

Я рухалася плавно, наче у воді. Моя швидкість зникла, але точність нікуди не поділася. Я бачила траєкторію кожного удару уявного противника. Моє фіолетове світло, хоч і приглушене моїми ментальними стінами, ледь помітно іскрилося на лезі меча, реагуючи на мій ритм.

— Поверни корпус, Маріє, — голос Мінхо пролунав зовсім поруч.

Я не помітила, як він підійшов. Його присутність заповнила весь простір навколо мене, витісняючи запах заліза і пилу. Я відчула, як мої стіни здригнулися. Він стояв достатньо близько, щоб я могла відчути жар його тіла, але не торкався мене.

— Ти робиш це правильно, але в тебе немає сили в ударі, — продовжував він, і я чула в його тоні приховану лють, змішану з відчаєм. Він бачив, як я тремчу від зусилля.

Я зробила ще один випад, але в очах на мить потемніло. Світ хитнувся, і образ тренувальної зали змішався з образом Анастасії, яка простягає до мене руки. Я похитнулася, але в останню секунду встромила меч у землю, використовуючи його як опору.

«Ти їси себе живцем, кохана», — його голос у моїй голові був настільки гучним, що я здригнулася. — «Припини це. Твій біль не поверне тебе назад, він просто вб’є тебе тут».

Я підняла погляд на нього. Звідси, знизу, він здавався велетнем, незламною скелею. Касандра щось голосно прокоментувала своїм подругам, і в залі почувся смішок. Це привело мене до тями краще за будь-які слова.

Я випрямилася, ігноруючи нудоту і дзвін у вухах.

— Я просто розминаюся, Мінхо, — відповіла я вголос, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Продовжуй тренування.

Я знову підняла меч. Крок, випад, блок. Повільно. Але невпинно. Я бачила, як він стиснув кулаки так, що побіліли кісточки, але він не відійшов. Він залишився стояти поруч, його тіні непомітно для інших стелилися за моїми стопами, готові підхопити мене в ту ж секунду, коли я знову спіткнуся.

Його голос у моїй голові був схожий на розпечене залізо, що припікало саму душу. Він не просто говорив — він вимагав, він благав, він виривав шматки моєї вибудуваної тиші.