Розділ 12. Мінхо

Вже третя ніч, як я стою біля цих клятих дверей, не наважуючись увійти. Мої тіні безладно повзають по кам’яній підлозі коридору, виказуючи мою лють і безсилля, які я так старанно приховую від решти світу.

Марі зачинилася. Не просто в цій холодній гостьовій кімнаті, а в собі.

Я відчуваю цей бар’єр щосекунди. Раніше наш зв’язок був схожий на відкриту книгу, на спільне дихання, а тепер — я вдаряюся об глуху стіну з фіолетового льоду. Вона вибудувала її так ретельно, так професійно, що я ледь можу вловити відлуння її справжніх почуттів. Але те, що просочується крізь тріщини, змушує мою кров холонути.

Вона зникає.

Сьогодні на сніданку я спостерігав за нею крізь маску байдужості, поки всередині мене все кричало від болю. Вона стала схожа на привид. Гострі вилиці, тонкі пальці, на яких мій подарунок тепер бовтається. Вона виглядає так, ніби хвороба, про яку вона розповідала, повернулася і тепер випиває з неї життя крапля за краплею. Коли вона здригнулася від запаху моєї кави, я ледь не розтрощив чашку в руці.

— Вона знову пропустила тренування, — тихо сказав мені Ньют сьогодні ввечері. У його очах був такий самий страх, який я бачу у своєму відображенні. — Мінхо, вона віддаляється від нас усіх. Навіть від тебе.

Я нічого не відповів. Що я міг сказати? Що жінка, якій я віддав своє серце і обіцяв захищати, тепер боїться мого дотику?

Я відчуваю її провину. Вона намагається її сховати, але ця гіркота просочується крізь її ментальні стіни. Вона карає себе за щось, чого я не можу збагнути. Можливо, це те минуле, про яке вона мовчить? Ті люди, яких вона залишила там, у своєму колишньому світі?

Кожного разу, коли я бачу, як вона приводить себе в порядок перед виходом до людей, як малює на обличчі цю фальшиву впевненість, мені хочеться струсити її, притиснути до себе і не відпускати, поки вона не виплаче весь той біль, що її їсть.

Але замість цього я стою тут, у темряві коридору. Мої тіні торкаються щілини під її дверима, відчуваючи лише холод і самотність.

«Маріє, сонечко...» — кличу я її подумки, вдаряючись у її стіну. — «Не вбивай себе. Не зникай. Я тут. Навіть якщо ти не хочеш мене бачити, я нікуди не піду. Твій біль — мій біль. Твоя провина — моя провина. Тільки дозволь мені допомогти тобі нести цей тягар».

Я чую тихий звук за дверима. Схоже на схлип, такий слабкий, що його могла б почути лише людина, яка знає кожен її подих. Мої руки стискаються в кулаки. Я даю їй ще одну ніч. Тільки одну. Бо якщо завтра вона не повернеться до мене — я зруйную ці стіни, навіть якщо мені доведеться спалити весь замок. Я не дозволю їй знову стати тією хворою дівчинкою з її спогадів. Вона — Марія. Моя Марія — моя сильна дівчинка. І я не віддам її минулому без бою.