Розділ 10

Я різко сіла на ліжку, хапаючи ротом повітря, наче щойно випірнула з глибини крижаного океану. Серце калатало об ребра з такою силою, що здавалося, воно от-от розірве грудну клітку — пульс вилітав, віддаючи глухими ударами в скронях.

Холодний піт вкрив усе тіло, змушуючи нічну сорочку неприємно липнути до шкіри. Сон був настільки реальним, що я все ще відчувала на своїх щоках холод пальців Анастасії та гіркий присмак її розпачу.

"Я тебе відпустила..." — ці слова відлунювали в моїй голові, змішуючись із реальністю замку.

Спроба поворухнутися нагадала про інший біль. Тіло все ще нещадно нило після нашої з Мінхо ночі та виснажливого тренування. Низ живота відгукнувся гострим спазмом, коли я спробувала змінити положення. Кожен м'яз був наче налитий свинцем, а шкіра все ще пам'ятала жар його дотиків, який тепер контрастував із цим липким ранковим холодом.

Я обхопила себе руками, намагаючись зупинити тремтіння. У кімнаті панувала напівтемрява, перемішана з густими тінями, які зазвичай дарували мені спокій, але зараз вони здавалися занадто схожими на той нескінченний простір, де плакала Анастасія.

Я відчула, як поруч ворухнувся Мінхо, відчувши мою тривогу через наш зв'язок ще до того, як я встигла вимовити бодай слово. Його присутність була моїм якорем, але слова зі сну — про палату, про те, що вона мене відпустила — розривали мою душу на частини, змушуючи знову і знову повертатися до того, ким я була до Лабіринтів.

— Кохана? — почула я його низький, занепокоєний шепіт зовсім поруч.

Я не могла відповісти. Я просто сиділа в темряві, намагаючись зрозуміти, де закінчується біль мого минулого і починається пристрасть мого теперішнього. Що це було — просто сон чи справжнє прощання з дівчиною, яка колись була моєю подругою?

_______________________________________________________________________________________
 

Дні минали, наче в густому тумані. Я перетворилася на майстерну актрису, щовечора виходячи на сцену нашого життя з бездоганно вивченою роллю. Моя тиша здавалася іншим звичайною задумливістю, але насправді це був крик, зачинений глибоко всередині, під товстим шаром вибудуваних ментальних стін.

Я майже перестала їсти. Смак їжі зник, залишивши лише відчуття сухості в роті. На кожному спільному сніданку чи вечері я лише розмазувала їжу по тарілці, імітуючи апетит. Фрайпан кілька разів підозріло мружився, дивлячись на мою майже повну порцію, але я лише силувано всміхалася і казала, що переїла фруктів у саду. Шлунок порожньо нив, але цей біль був нічим порівняно з тим, як вило серце.

Коли напруга ставала нестерпною, я шукала порятунку в самотності. Варто було мені опинитися за зачиненими дверима ванної кімнати або в далекому кутку бібліотеки, як стіни рушили. Сльози текли мовчки, гарячими струмками обпікаючи щоки. Я згадувала обличчя Анастасії, її слова, той запах лікарняної палати, який тепер здавався мені привидом з іншого всесвіту. Провина за те, що я тут — жива, кохана, сильна — поки вона там лишилася одна, випалювала мене зсередини.

Але щоразу, почувши кроки в коридорі, я миттєво збиралася.

Холодна вода в обличчя, щоб прибрати почервоніння. Легкий імпульс фіолетового світла, щоб приховати блідість і надати очам штучного блиску. Я уявляла, як навколо моїх справжніх почуттів виростає дзеркальний купол, об який розбиватимуться будь-які спроби Мінхо зазирнути мені в душу.

Я виходила до нього, відчуваючи, як важко йому дається ця дистанція. Він відчував, що щось не так — наш зв'язок пульсував приглушеною тривогою, наче натягнута струна, що ось-ось лусне. Мінхо ставав дедалі мовчазнішим, його погляди ставали довшими, важчими, але я не давала йому жодного шансу пробитися крізь мій захист.

Я боялася, що якщо я скажу хоч слово, якщо дозволю собі хоча б один щирий подих — цей купол розлетиться на тисячі скалок, і я просто зникну в цьому болі, не маючи сил повернутися назад. Тож я йшла далі, тримаючи спину рівно, поки всередині мене все повільно перетворювалося на попіл.