Розділ 9. Сон

Сновидіння накотилося несповідно, м’яко стираючи реальність кам’яних стін замку та запах тренувальної зали. Я опинилася в просторі, де не було ні верху, ні низу, ні часу, ні гравітації. Це була абсолютна, всеосяжна темрява. Але вона не лякала. Вона не була холодною чи злою, як та безвідна прірва, з якої іноді приходили монстри в моїх кошмарах.

Ця темрява була живою, густою та неймовірно ніжною. Вона наче огортала мене невидимим, теплим оксамитом, заколисуючи та даруючи дивне відчуття безпеки. Я не йшла, я пливла по ній, не відчуваючи ваги власного тіла. Навколо панувала абсолютна тиша, лише ледь чутний, ритмічний шепіт, схожий на тихий прибій неіснуючого моря, супроводжував мій рух. Фіолетові іскри моєї магії, що зазвичай пульсували на кінчиках пальців, зараз згасли, розчинившись у цьому лагідному мороці.

Я пливла вперед, ведена якимось незрозумілим інстинктом, аж поки вдалині, крізь цю безмежну чорноту, не проступив знайомий силует. Поступово обриси ставали чіткішими. Це була дівчина. Вона сиділа, скрутившись у калачик на чомусь, що нагадувало невидиму платформу. Її обличчя було повністю сховане в колінах, обхоплених тонкими руками. Довге, темне волосся, наче водоспад, розсипалося по її плечах і спині, майже торкаючись невидимої поверхні під нею. Вона виглядала такою тендітною та беззахисною в цій безмежності.

Я наблизилася, і тишу простір розірвав звук, від якого моє серце стислося від невимовного болю. Вона плакала. Це був не густий, істеричний плач, а тихе, безперервне схлипування, сповнене такого глибокого відчаю, що повітря навколо неї здавалося важким і гірким. Я відчула цей сум фізично. Він просочився крізь ніжну темряву і вдарив мене в груди, наче крижана хвиля. Це був біль втрати, самотності та безвиході, настільки потужний, що я ледь не задихнулася.

Я зупинилася за крок від неї. Моя рука мимоволі потягнулася вперед, але я застигла, боячись порушити цей крихкий момент скорботи. Її плечі здригалися від кожного схлипу, і темне волосся ловило слабкі відблиски незрозумілого світла, що виходило зсередини неї самої.

— Перепрошую... — мій голос пролунав у цій тиші незвично тихо і трепетно, наче шелест сухого листя. Я зробила ще один обережний крок ближче, намагаючись не налякати її. — З вами... з тобою все в порядку?

Я затамувала подих, чекаючи на відповідь, і в цей момент темрява навколо нас, здавалося, стала ще густішою, наче затамувала подих разом зі мною.

Дівчина повільно підняла голову, і коли пасма темного волосся відкрили її обличчя, моє серце пропустило удар, а потім забилося десь у самому горлі. Світ навколо хитнувся, і м’яка темрява сну на мить здалася розпеченим залізом.

Це була Анастасія.

Те саме обличчя, ті самі риси, які я бачила тисячі разів, але зараз вони були спотворені невимовним стражданням. Її очі, зазвичай сповнені життя чи таємниці, зараз були червоними від сліз і виглядали скляними, порожніми, наче вона дивилася не на мене, а крізь мене — у якусь нескінченну безодню свого болю.

— Анастасіє! — мій крик розірвав тишу цього дивного простору.

Я мало не задихнулася від несподіванки. Повітря миттєво стало дефіцитом, легені здавило невидимим обручем. Не роздумуючи ні секунди, забувши про власний біль у тілі, що переслідував мене в реальності, я кинулася до неї.

Я майже впала перед нею на коліна в цій густій темряві. Мої руки затремтіли, коли я простягнула їх, щоб обхопити її за плечі, щоб відчути, що вона справжня, що вона тут. Коли я торкнулася її, я відчула не тепло людського тіла, а крижаний холод, від якого мої пальці миттєво заніміли. Це був холод самотності, такий сильний, що він, здавалося, висмоктував світло з усього навколо.

— Анастасіє, це я! Подивися на мене! — я притягнула її до себе, ховаючи її заплакане обличчя у себе на грудях, намагаючись зігріти її своєю магією, своїм теплом. — Що сталося? Чому ти тут? Чому ти так плачеш?

Вона була такою маленькою і тендітною в моїх обіймах, наче зробленою з тонкого диму, який міг розсіятися від найменшого подиху вітру. Її тіло здригалося від ридань, і кожне її схлипування відгукувалося в мені фізичним болем, гострішим за будь-який меч. Я гладила її по волоссю, відчуваючи, як мої власні сльози підступають до очей.

Темрява навколо нас почала пульсувати в такт її горю, згущуючись і знову розширюючись, наче жива істота, що живиться цим сумом. Я тримала її так міцно, як тільки могла, боячись, що якщо відпущу хоч на мить — вона зникне назавжди, залишивши мене одну в цьому безмежному, ніжному, але тепер такому страшному мороці.

Я обережно, але настійливо вивільнила одну руку з-під її тремтячих плечей і поклала долоню їй на щоку. Її шкіра була не просто холодною — вона здавалася крижаним шматком мармуру, який висмоктував тепло з моїх пальців. Я злегка натиснула, змушуючи її підняти голову, щоб наші погляди зустрілися в цій бездонній темряві.

— Анастасіє, дивись на мене! — мій голос пролунав хрипко, зриваючись від сліз, що душили горло. — Я тут. Поруч. Ти не одна. Дивись на мене!

Вона повільно, немов долаючи неймовірний опір, підняла повіки. Її очі були затуманені сльозами, порожніми та безнадійними, наче вона дивилася крізь мене в якусь нескінченну прірву власного горя. Але коли її погляд нарешті сфокусувався на моєму обличчі, я побачила, як у глибині цих зіниць спалахнуло щось нове.

Це не була радість. Це було чисте, концентроване невір'я. У її очах відбивався жах і божевільна надія, змішані в такий коктейль, від якого перехоплювало подих. Вона дивилася на мене так, наче бачила привид, наче я була плодом її змученої уяви, який ось-ось розчиниться в ніжному, але байдужому мороці цього сну.