Розділ 3

Ніч перетворилася на нескінченну череду тіней і нав’язливих думок. Я переверталася з боку на бік, намагаючись знайти хоча б крихту спокою, але ковдра здавалася занадто важкою, а подушка — гарячою від моїх сліз.

Варто було мені заплющити очі, як темрява перед ними розривалася спалахом сталі. Я знову й знову чула той глухий стогін, бачила, як моє фіолетове світло відбивається у калюжі крові на підлозі. Я могла його вбити. Ця думка впивалася в мозок отруйною голкою. Людина, яка була моїм усім, ледь не загинула від моєї власної руки, від моєї неконтрольованої люті.

Я завмерла, намагаючись дихати рівно, але серце калатало десь у самому горлі. У кімнаті було тихо, лише за вікном вив зимовий вітер, але ця тиша була повною напруги.

Я відчула, як матрац ледь помітно прогнувся. Мінхо не спав. Він лежав на спині, дивлячись у стелю, і я відчувала, як він ловить кожен мій здриг, кожен нерівний подих. Його зв'язок зі мною був настільки глибоким, що йому не потрібно було бачити моє обличчя, аби знати: я зараз у пеклі власної провини.

— Маріє, — його голос пролунав у темряві напрочуд м'яко, розрізаючи тишу, наче теплий промінь. — Припини це робити з собою.

Я затамувала подих, боячись поворухнутися.

— Я відчуваю твій біль, — продовжив він, і я почула, як він повернувся на бік, обличчям до мене. Його рука обережно, майже невагомо, лягла мені на талію поверх ковдри. — Ти крутишся вже кілька годин. Твої думки занадто гучні, вони не дають заснути нам обом.

— Я ледь не знищила все, що в нас є, — прошепотіла я в подушку, і мій голос здригнувся від залишків нічного плачу. — Як ти можеш просто лежати поруч після того, що я зробила?

Мінхо підсунувся ближче, і я відчула його тепло, яке потроху почало витісняти мій внутрішній холод. Він не став заперечувати чи втішати мене порожніми словами. Він просто притягнув мене до себе, обіймаючи так міцно, наче намагався фізично втримати мої розбиті почуття докупи.

— Тому що я живий, — тихо сказав він, втикаючись носом у моє волосся. Його подих лоскотав мені потилицю. — І тому що ти мене зцілила. Твоє світло перемогло твою лють, Маріє. Це єдине, що має значення.

Я притиснулася до нього, шукаючи захисту від самої себе. Ми так і лежали до самого світанку — двоє людей у величезному, холодному замку, зв’язані чимось набагато сильнішим за магію чи обставини. Він не заснув, поки не відчув, що мої м’язи нарешті розслабилися, а дихання стало глибшим. Він був моїм берегом, навіть коли я сама перетворювалася на шторм.

_______________________________________________________________________________________
 

Ранок у замку почався з різкого холоду та запаху інею, що пробирався крізь високі вікна тренувальної зали. Після безсонної ночі моє тіло здавалося важким, але розум вимагав розрядки. Коли ми з Мінхо прийшли до зали, там уже було галасно — наші друзі збиралися в коло, розминаючись та перевіряючи спорядження.

Це був один із тих рідкісних моментів, коли межі між нашими минулими життями стиралися. Тут не було лідерів чи підлеглих — були лише ті, хто прагнув стати сильнішим, щоб вижити.

Ми розділилися на групи, змішуючи магію з фізичною силою.

Тереза та дівчата з інших кланів зібралися в центрі. Я показувала їм, як відчувати потік внутрішньої енергії. Моє фіолетове світло сьогодні було спокійним, майже лагідним. Я вчила їх не просто створювати спалахи, а тримати концентрацію, коли м'язи горять від утоми.

Томас і Ньют у цей час працювали з хлопцями над тактикою ближнього бою. Вони показували складні зв'язки ударів, які допомагали втримати оборону проти кількох супротивників одночасно.

Фрай допомагав іншим правильно розподіляти вагу тіла під час випадів, стежачи за тим, щоб ніхто не відкривався для удару.

Я бачила, як дівчата, що раніше покладалися лише на спритність, тепер пробували вплітати в свої рухи магічні іскри. А хлопці, навпаки, вчилися заспокоювати свій дихальний ритм, переймаючи наші техніки медитації.

Мінхо був у самому центрі цього виру. Він рухався з бездоганною грацією, його тіні слухняно слідували за кожним помахом меча. Коли наші погляди перетиналися, я бачила в його очах ту саму нічну підтримку. Він спостерігав, як я пояснюю черговий рух одній із дівчат, і ледь помітно кивнув, підбадьорюючи мене.

— Маріє, покажи ще раз той розворот із захисним полем! — гукнув Томас, витираючи піт із чола.

Я підняла руки, і навколо мене розлилося м'яке фіолетове сяйво. Це було дивно й водночас правильно: ми вчилися одне в одного, стаючи єдиним механізмом. У ці години, серед брязкоту сталі та спалахів магії, я нарешті відчула, що ми — не просто випадкові люди, що опинилися в одному замку. Ми були сім'єю, яка вчиться захищати свій новий дім.

Злість і страх, що катували мене вночі, почали потроху відступати, витіснені зосередженістю та теплом спільних зусиль. Тут, у тренувальній залі, все було просто: удар, блок, видих, світло. І в ці хвилини ми були по-справжньому вільними.

Мій погляд мимоволі затримався на Мінхо. Він саме пояснював комусь техніку захисту, коли до нього підійшла Касандра. Вона була з одного з гірських кланів — висока, з різкими рисами обличчя і впевненими рухами, які завжди здавалися мені занадто викличущими.

— Мінхо, ти не міг би подивитися? — її голос пролунав чітко, перекриваючи дзвін сталі в залі. — Мені здається, я неправильно тримаю ефес при випаді. Рука постійно зісковзує.