Розділ 2

Ми прослизали довгими коридорами замку, наче дві тіні. Вечірня тиша була нашою союзницею: мешканці інших кланів уже розійшлися по своїх частинах будівлі, а смолоскипи у нішах догорали, пускаючи по стінах химерні відблиски.

Нам пощастило. Я найменше хотіла зараз зустріти Томаса чи Ньюта. Я знала їх занадто добре — одного погляду на мої заплакані очі та бліде обличчя Мінхо їм би вистачило, щоб зрозуміти: щось пішло не так. Вони б почали ставити запитання, на які я сама не мала відповідей. А Фрай... він би точно відчув напругу, що зависла між нами важким тягарем.

Ми йшли мовчки. Тільки звук наших кроків по кам’яних плитах відбивався від високої стелі. Коли важкі дубові двері наших покоїв нарешті зачинилися за нами, я відчула, як у горлі знову став комом невиплаканий відчай.

Кімната була занурена в напівтемряву. Тільки вугілля у каміні ще жевріло тьмяним червоним світлом, кидаючи відблиски на розкидані речі та книги. Це був наш новий дім, наше спільне сховище в цьому чужому замку, але сьогодні він здавався мені кліткою.

Мінхо підійшов до каміна і мовчки підкинув кілька полін. Полум’я жадібно вхопилося за сухе дерево, освітивши його втомлене обличчя. Він зняв розірвану туніку, і я знову побачила те місце на плечі, де щойно була рана. Шкіра була чистою, без жодного шраму, завдяки моєму світлу, але я все одно бачила цей удар у своїй пам'яті.

Я стояла біля дверей, не наважуючись підійти ближче. Мої руки все ще слабко тремтіли.

— Ти маєш відпочити, — тихо промовив він, не обертаючись. — Використання такої кількості магії забирає сили, Марі.

Я зробила крок вперед, відчуваючи, як злість, що випалила мене в залі, тепер перетворюється на щемливе нерозуміння.

— Як ти можеш бути таким спокійним? — мій голос зірвався на шепіт. — Я ледь не вбила тебе, Мінхо. Я втратила контроль. А ти просто... ти просто ведеш мене додому, наче нічого не сталося.

Він нарешті повернувся до мене. Світло вогню вихопило його серйозний погляд.

— Сталося, — коротко відповів він. — Але зараз ми в безпеці. Принаймні від чужих очей.

Я зробила крок до дверей, відчуваючи, як кожна клітинка тіла прагне самотності. Мені здавалося, що якщо я залишуся тут, у цьому теплі каміна, моя провина просто розчавить мене.

— Я посплю в іншій кімнаті, — тихо, майже нечутно промовила я, не підводячи очей.

Моя рука вже торкнулася холодного металу дверної клямки, коли повітря навколо раптом згустилося. Це не було грубою силою чи магічним ударом. Це було м’яке, знайоме відчуття прохолоди, що проковзнуло по моїх зап’ястях.

Його ніжні тіні, наче невидимі шовкові стрічки, обережно обплели мої руки, зупиняючи рух. Вони не тримали міцно, але в цьому жесті було стільки благання та тихої влади, що я завмерла на місці. Тіні пульсували в унісон з його диханням, огортаючи мене затишним коконом, що відгороджував від усього світу за межами цих покоїв.

Я відчула, як він підійшов ззаду. Тіні розступилися, даючи йому змогу покласти руки мені на плечі.

— Не йди, Маріє, — його голос прозвучав біля самого вуха, низький і повний тієї самої ніжності, яка завжди збивала мою злість наповал. — Тікати від мене — це не вихід. Навіть якщо ти зараз бачиш у дзеркалі монстра, я бачу лише тебе. Стомлену, налякану, але мою.

Він обережно розвернув мене до себе. Його тіні все ще витали навколо нас, створюючи ілюзію повної ізоляції від зовнішнього світу, від інтриг кланів і холодних стін замку.

— Ти думаєш, що покарання самотністю щось змінить? — він заглянув мені в очі, і я побачила в них відблиски вогню з каміна. — Ми пройшли через Лабіринт і ту білу палату не для того, щоб загубитися у власних покоях.

Я відчула, як чергова хвиля сліз підкотилася до горла. Його прощення було важчим за будь-який докір.

— Я боюся себе, Мінхо, — зізналася я, і мій голос здригнувся. — Боюся того, що ця злість робить зі мною. З нами.

Він нічого не відповів, лише міцніше пригорнув мене до себе, накриваючи нас обох плащем своїх тіней, наче намагався сховати від усього болю.