Розділ 1

Зал для тренувань зустрів нас важкою, майже відчутною тишею, яку порушувало лише переривчасте дихання та свист сталі. За високими вікнами замку панувала зимова ніч, густа й непроглядна, а рідкісні смолоскипи на стінах відкидали довгі, ламані тіні, що танцювали на кам’яній підлозі.

У кожній моїй руці було по мечу. Вага зброї звично відтягувала м’язи, але сьогодні ця втома була мені потрібна. Я хотіла розчинитися в русі, випалити в собі ту злість, що осіла на дні серця гірким попелом.

Мінхо стояв навпроти, спокійний і зосереджений. Його клинки завмерли в захисній позиції. Він не поспішав атакувати, наче вичікував, поки я першою зроблю крок у цей небезпечний танець.

Я зробила випад. Різкий, занадто агресивний для звичайного тренування. Сталь дзвінко вдарилася об сталь, висікаючи іскри в напівтемряві залу. Мінхо легко відбив удар, зробивши кволий пірует убік.

— Ти сьогодні занадто швидка, — тихо зауважив він. Його голос лунав низько, відбиваючись від високого склепіння нашого нового дому. — І занадто жорстка.

Я нічого не відповіла. Лише стиснула руків'я міцніше, відчуваючи, як шкіра на долонях німіє від напруги. Наступна серія моїх ударів була ще швидшою: лівий меч — під дих, правий — у плече. Я намагалася тримати обличчя байдужим, маскувати роздратування під маскою концентрації, але тіло зраджувало мене. Кожен мій замах був наповнений не просто силою, а невисловленим докором.

Мінхо заблокував обидва мечі, схрестивши свої клинки перед самим моїм обличчям. Ми опинилися так близько, що я відчувала жар, який виходив від нього, попри зимовий холод у залі. Його темні очі пильно вдивлялися в мої, наче намагалися прочитати все те, що я так старанно ховала.

— Твої мечі говорять те, що ти мовчиш, — прошепотів він, не розриваючи дистанції. — На кого ти насправді злишся, Маріє? 

Я різко відштовхнула його мечі своїми й відступила на крок, важко дихаючи. Холодне повітря залу обпікало легені.

— Я просто тренуюся, Мінхо. Хіба це не те, чого вимагає наша «нова роль»? — мій голос прозвучав різкіше, ніж я планувала.

Він повільно опустив клинки, але не розслабився. В його погляді не було образи — лише те саме нестерпне розуміння, яке завжди виводило мене з рівноваги. Він відчував мою злість так само чітко, як вібрацію металу під час удару.

— Ти можеш обманути дзеркало, але не мене, — тихо промовив він, роблячи крок до мене. — Давай ще раз. І цього разу не намагайся мене вбити разом зі своїми секретами.

Я знову підняла мечі. Сталь блиснула в світлі згасаючого смолоскипа.

Я намагалася стримати цей потік, але спогад про… те… прорвався крізь усі бар'єри. Клята несправедливість, їхні холодні погляди, її зверхня посмішка…

Червона пелена миттєво застелила мені очі. Раціональність відключилася, залишивши лише чисту, первісну лють. Клинки в моїх руках перестали бути інструментами для тренування, вони перетворилися на продовження моєї злості.

Я більше не думала про захист. Я наступала. Кожен мій випад був наповнений смертельною точністю та нищівною силою. Швидше. Точніше. Ще швидше. Мечі співали небезпечну пісню в напівтемряві, висікаючи іскри об клинки Мінхо, який відчайдушно захищався. Я бачила лише його тінь, що відступала, і це тільки розпалювало мій гнів.

Десь на межі свідомості я почула глухий, здавлений стогін. Він прозвучав так нереально, наче здалеку, наче не належав цьому світу. Я не звернула уваги. Моя лють вимагала виходу, і я била, била, била…

«Маріє, припини!»

Цей крик пролунав не в залі, не відбився від стін. Він пролунав усередині моєї голови. Сильний, пронизливий, сповнений відчаю та болю.

Це було наче ляпас, що миттєво розвіяв туман люті. Я завмерла, мої мечі застигли в повітрі, в сантиметрах від…

Реальність повернулася з різкістю удару. Дихання збилося, серце шалено калатало в грудях, руки почали некеровано тремтіти. Мечі випали з моїх ослаблих пальців і зі звоном впали на кам’яну підлогу, відлунюючи в жахливій тиші, що раптом запанувала.

Перед моїми очима відкрилася жахлива картина.

Мінхо стояв на одному коліні, важко спираючись на один зі своїх мечів. Його дихання було уривчастим і хрипким. Інша рука була притиснута до плеча, крізь пальці просочувалася густа, темна кров. Вона швидко вбиралася в його тренувальну туніку і цівкою стікала на сірий камінь підлоги, створюючи зловісну калюжу в світлі згасаючого смолоскипа.

Його обличчя, зазвичай таке спокійне, було блідим, як сніг за вікном. Губи були щільно стиснуті, щоб не видати біль, а в темних очах, що дивилися на мене, не було злості. Там був… жаль. І нестерпне розуміння мого ж власного жаху.

— Що я зробила? — прошепотіла я, відчуваючи, як крижаний страх сковує мої нутрощі. Я зробила крок до нього, але ноги підкосилися, і я опустилася на коліна в кількох метрах від нього. — Мінхо… я… я не хотіла…

Мої коліна боляче вдарилися об холодний камінь, але я цього не відчула. Весь світ звузився до цієї плями крові на підлозі та блідого обличчя Мінхо. Сльози самі застелили очі, гарячими краплями стікаючи по щоках.

— Пробач мені... благаю, пробач... — мій голос ледь чутно тремтів у порожньому залі. Я не впізнавала себе. Куди зникла та лють? Вона випарувалася, залишивши після себе лише нищівну порожнечу та страх втратити єдину людину, яка розуміла мене без слів.