Розділ 5: «Мій малесенький помічник»

Розділ 5: «Мій малесенький помічник»

Того вечора, розливаючи гостям напої, я почула одну історію про нахабного хлопчиська, який намагався поцупити в чоловіка золоту монету. Ця розповідь зацікавила мене, і я вирішила підливати йому напій частіше, блукаючи серед гостей поблизу.

У бесіду втрутився інший відвідувач, який сказав, що бачив цього хлопчиська два дні тому в тіні одного з кварталів. Він припустив, що, ймовірно, Лео щось не поділив із місцевими хуліганами, і тепер вони постійно намагаються його спіймати.

З розмов та описів, я зрозуміла, що саме того хлопчика якого я все ніяк не могла знайти з того самого моменту, звати Лео, і його матір підозрювали в чаклунстві. Півроку тому її спалили, через те, що їй не вдалося виправдатися перед суддями. Страшно уявити, який жах пережив цей хлопчик.

Коли я підійшла до групи гостей, що сиділи за столом, їхні обличчя були сповнені смутку і жалю. Помітно було, що ця історія була далека від веселої.

Старший із гостей, чоловік із сивим волоссям і сумним поглядом, піднявся з-за столу, почавши свою розповідь. Він описав Лео як хлопчика, який пережив занадто багато для своїх років. Його очі горіли занепокоєнням, адже з його слів, дитина була одягнена у брудне, подерте лахміття, яке явно не належали йому. Судячи з усього, хлопчина так і не зумів знайти того, хто б міг його приютити, тому став бездомним. Другий чоловік також не став мовчати, та повідав, що зовсім нещодавно бачив схожого на опис малюка, але той був змарнілий і виснажений, немов він пропускав кілька прийомів їжі поспіль.

Гості слухали їхні слова з сумом в очах, немов кожні момент цих жахливих історій глибоко зачепив їхні серця.

Мене дратувала їхня поведінка, що наповнювала повітря лицемірством. Вони, будучи обивателями прихильності, кидали пожертвування в бік сиріт, висловлюючи співчуття словами, але не виявляючи жодної реальної турботи про їхнє майбутнє. Замість того щоб робити конкретні кроки для поліпшення життя дітей, вони вважали за краще продовжувати свої безкраї вечори в товаристві гейш, розливаючи навколо себе незліченні золоті монети, які могли б змінити долі цих маленьких сердець.

Хоча і я, сама опинившись у цьому світі витонченості та лицемірства, не ставала кращою. Я мовчки торувала свій шлях між рядами та підливала напої, будучи свідком цього нескінченного театру фальші. Почуття безсилля неймовірно дратувало мене, створюючи гірке відчуття обмежених можливостей.

Усе це було наче безкрає кільце безвиході, де кожне коло лише посилювало відчуття марності. Ми всі, по-своєму, брали участь у цьому танці лицемірства, знаючи, що нічого не змінюється, і водночас продовжуючи робити одні й ті самі помилки. Можливо, мої дії були такою ж безпорадною відповіддю на бездіяльність, і я намагалася хоча б трохи послабити удар цієї нещадної рутини.

Трохи засумнівавшись, я відчула ритм власного серцевого биття, що виразно лунало у вухах, на тлі страху, який охопив мене. Це був страх перед невідомістю, перед рішенням, яке могло змінити хід історії, і перед конкретними діями, за які доведеться відповісти. Моє серце колихалося під напругою, і я відчувала, як хвилювання і тривоги вирують усередині мене.

Почуття занепокоєння за дитину, яка стала частиною цієї невідомої історії, пронизало мене. Водночас, я відчувала непереборну невпевненість у тому, наскільки далеко я можу зайти, вторгаючись у світ цієї книжки. Я не знала меж сюжету, не мала інформації про перебіг подій, і ця невизначеність була як вибух почуттів усередині мене.

Через деяке коливання я зважилася. Віддавши свої сумніви на відкуп, я підійшла до дівчини, що проходила повз, і, з відчуттям напруги в кожному кроці, передала їй свій глечик із міцним алкоголем. Потім, сповнена рішучості, підбігла до Аліші. Знаю, що вона раніше просила не втручатися, але навіть усвідомлюючи, що вона може відхилити моє прохання, мене це не зупинило.

Лео якимось чином зачепив мене, і я не могла не думати про нього весь цей час. І скоріше за все, гейша це прекрасно бачила, оскільки зглянувшись, Аліша погодилася і дала мені темний плащ і кинджал, попередивши про те, що в пізній час у цьому кварталі дуже небезпечно.

Вдячно кивнувши, я подякувала Аліші і покинула будинок.

Будячи на вулиці, намотала плащ щільніше навколо себе. Небо стемніло, і в кварталі панувала таємнича моторошна атмосфера. Вузькі вулички мерехтіли слабким світлом ліхтарів, а вітер ніс запахи палаючого дрова і мокрого каміння.

У пошуках Лео я пройшла похмурими провулками, напружено вслухаючись у кожен звук. Кожен шерех здавався підозрілим, і я обережно пробиралася крізь цей морок. Час від часу мені доводилося змінювати напрямок, уникаючи підозрілих натовпів і скупчень нечестивих.

Мої кроки звучали як відгомони в цьому сусідньому пустельному кварталі. Здавалося, що я одна зустрічаю цю ніч віч-на-віч. Нарешті, в дальньому кутку алеї я побачила його. Лео лежав бездиханно, немов неживий. Його одяг був обірваний, а на тілі виднілися синці. Моє серце стиснулося від жалю.

Дбайливо, я взяла його на руки. Він здавався таким тендітним і беззахисним. Мені було не по собі, дивлячись на цю картину жорстокості. Але в мене не було часу на роздуми. Мені потрібно було повернутися чим скоріше.

Коли я повернулася, то дізналась, що була відсутня більше шести годин, через що Аліша суворо виговорила мене. Але не зважаючи на свою суворість, вона покликала лікаря для Лео і дозволила мені залишити хлопчика в себе доти, доки він не прийде до тями.